Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

за що ж так караєш? Де ти, Матінко Божа? – крізь сльози поглядала на небо. А побачивши Мар’яну, хата якої була навпроти через дорогу, покликала її: – Йди-но сюди! Треба щось робити!»

      – Знати б що, – відповіла молода жінка. – Уже сьогодні вечеряти нема чого. У мене навіть з печі все на воза забрали і молоко з глечика випили. Помремо ми! – зажурилася та заплакала й собі.

      – Треба в Чернігів рушати. Сава просив знайти Миколу. Може, він чим допоможе. Мені тільки б Саву відпустили, згодна вже і на таку хату, аби живий був. Піди, Мар’яно, з Манею, ти бідова, може, знайдете того жениха червоного, чорти б його забрали. Рушайте завтра вдосвіта, бо коли відправлять, не дай боже, на Сибір, тоді вже пізно буде. А ми з Федором з дітьми будемо.

      Наступного дня, коли ще й не почало світати, Мар’яна і Маня рушили в дорогу. Маня весь час розказувала, як вона покохала Миколу на все життя, як він двічі приїздив до неї ввечері, як боялася, щоб батько не побачив, як Микола присягався їй у коханні, цілував ніжно, аж груди її розривалися від тої любові, якою жила всі ці роки.

      Вона то витирала сльози, то прикладала руки до своїх грудей, згадуючи, які в нього очі чисті та яке обличчя благородне.

      У Чернігові знайшли організацію, до якої так страшно було підходити. Декілька разів наважувалися, потім знову задкували. Наступного разу підійшли ближче, коли прямо на них ішов здоровий чекіст до свого автомобіля.

      – Мабуть, начальник, бо всі йому честь віддають, – прошепотіла Маня та одразу замовкла, побачивши за ним і свого коханого.

      – Миколо! – обізвалася до нього. – Я до тебе прийшла, у нас біда – батька забрали.

      – Хто така? – спитав у нього начальник. – Про якого батька мова?

      – Не знаю, обізналася, мабуть, жінка, – відповів йому.

      – Миколо, це я, Маня, впізнаєш мене? – вона приклала руки до грудей і так дивилася на нього, що він не витримав і відвів погляд.

      – А вона каже, що знає, – знову поглядав начальник на Миколу. – Хто ваш батько? Ви все-таки Миколу знаєте?

      – Помилилася, товаришу начальник. Не знаю я цього чоловіка, з іншим Миколою переплутала.

      Коли начальник сів у машину і поїхав, Микола повернувся до Мані, але не підходив.

      – На коліна перед тобою стану, допоможи, батько в губчека, кажуть, – благала до нього здалеку.

      Не сказавши ні слова, він швидко поспішив у свою організацію, а Маня кинулася в Мар’янині обійми і, зігнувшись, здригалася від сліз та від такого несподіваного побачення.

      – Пішли, дорогенька, не хоче він тебе бачити, можливо, не може говорити з тобою. Пішли звідси, поки і нас туди не забрали.

      Переночувавши другу ніч у родички діда Сави, вони мовчки поверталися додому. Дійшовши до тієї дороги, яка звертала до Домницького монастиря, Маня завагалася.

      – Не піду далі, хочу в монастир. Проведи мене, Мар’яно, ти ж знаєш цю дорогу, ходила колись до своєї бабусі. Життя моє скінчилося, раз Микола розлюбив, не признав, а я так його чекала, якби він тільки знав про