Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

кохаю я тебе дуже, чужих жінок не шукаю і шукати не буду ніколи. А що від любові буває? Звичайно, дітки, які виростуть і поміч нам буде. Приляж біля мене хоч на хвилинку, такий солодкий ранок. Ще встигнемо з роботою.

      Мар’яна не так часто чула від чоловіка лагідні слова, хоч і не лаяв він її ніколи. Більше говорили про роботу, та так і жили. Підкорившись чоловічим рукам, вона прилягла на подушку. Федір умів її приголубити, пожаліти, розвіяти різні сумніви.

      – Ти мені так рідко говориш, що любиш, – соромлячись своїх слів, сказала вона.

      – Звісно, люблю. Люблю тебе одну. Кого ж мені ще любити? А ти колись ще й не хотіла за мене виходити.

      – То було так давно, та й не знала я тебе зовсім, – виправдовувалася одразу.

      – Просила мене сказати батькам, що я не хочу на тобі женитися. Ось як воно було, – нагадував Федір, обнімаючи та цілуючи законну дружину. – Як я міг відмовитися від такої краси? Ти мені й раніше люба була, а коли я запросив тебе танцювати на весіллі Микити Сивенка, пам’ятаєш? Тільки взяв тебе за руку, а другою торкнувся талії, кров ударила мені в голову. З того дня і почав ходити щовечора на ваш куток. Ревнував до хлопців, що біля тебе крутилися, а сам все думав: як же мені сватів заслати, поки ще не пізно? На нашому весіллі я був найщасливіший, а ти не дуже весела. Але я знав, що мого кохання нам на двох вистачить і прийде той день, коли ти сама скажеш, що я тобі найдорожчий, а може, і більше того.

      – Звичайно, найдорожчий, і про кохання я тобі говорила, коли Любочка у нас народилася. То ти забув, мабуть, – посміхалася Мар’яна.

      – Нічого не забув, усе пам’ятаю, говорила, але не так. Коли по-справжньому люблять, тоді душа сама говорить. А твоя душа цього почуття ще не знає.

      – Ну, от тобі й маєш! Про кохання говорила – і то не так.

      – Не сердься, люблю, коли ти радісна і весела, а все інше якось буде. Ось приїду через три дні додому, отримаю зароблені гроші, куплю тобі хустку білу у квітках, дітям пряників, і будемо говорити про любов до самісінького ранку, а зараз час нам вставати, надворі вже світає, кричить корова, пора порати худобу, бо на поїзд запізнюся, – ніби умовляв він Мар’яну, а сам насолоджувався останнім поцілунком.

      Мар’яна любила побути біля чоловіка хоч хвилину малою дитиною, бо складне сільське життя, важка праця руйнували в душі щось тонке й ніжне, виховуючи твердість і загартованість не по роках.

      Рожевіло небо на сході, швидко настав ранок. Чоловік і жінка заметушилися біля худоби. Мар’яна доїла корову, чоловік підкладав їй трави, яку на зиму накосив, і розтрушував її по двору, щоб не запріла на сонці. Поставив великі чавуни з картоплею у піч, щоб Мар’яна важкого не піднімала, і пішов далі порати худобу. Наполегливо кричали ще голодні свині, кури хотіли якомога швидше вискочити зі свого курника. Мар’яна заходилася біля печі. Приготувала гарячий суп і обід дітям, склала торбину чоловікові. Цю роботу вона знала добре, бо змалечку все бачила, допомагала, а потім і сама робила ще в батьківській хаті. І наварити, і напекти вміла смачно. Поклала чоловіку