Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

про своє розказати, але не сперечався. Пан Маркевич тут рідко бував, а після сімнадцятого і взагалі все продав, неначе щось знав зарані, та в Чернігів, казали, переїхав, чи, може, і далі. А от Павелка і зараз згадую. До чого чоловік розумний був! Приїжджав сюди рідко, але збиралося тут у нього поважне товариство, навіть нас із батьком інколи запрошував. Говорили і про політику, про врожай, і про те, як людям простим живеться. За всіх уболівав. Коли застрелився, то різне почали говорити, але щоб такий розумний чоловік і просто так собі кулю в голову пустив, бути не могло! Ми з батьком після того були в Петрограді, зустрічалися там з одним його приятелем, який інколи до нього в село навідувався, то він розказував, що наш Павелко повинен був у царя стріляти, але не зміг чи не погодився, тому і застрелився сам. От такий чоловік був! А чому саме він і хто ті люди, які змушували його це зробити, невідомо. Не розкрив він свою таємницю. А таємниця була, бо на надгробному камені написано його прізвище, ім’я, по батькові, коли народився, коли помер і ще такі слова: «Как и почему?» Цілий той камінь, слава богу, нікому не потрібний був, і могила ціла. Так і покоїться зараз наш Павелко у своєму саду під високою грушею. А може, камінь дуже важкий, тому і не поглумилися над його могилою нові хазяїни.