Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Федора десять років. Почалося це з повальної колективізації. До того село жило, можна сказати, звичним життям. Жили тут сім панів зі своїми сім’ями. Не всі, правда, жили постійно, були й такі, що приїжджали сюди тільки влітку. А пан Павелко лише інколи навідувався, на державній службі був – членом Державної думи. Заможних селян, яких пізніше куркулями назвали, було сімей дванадцять чи навіть більше. Мар’яна чомусь почала пригадувати їхні прізвища: Левенець, Соломаха, Ковшар, Гончар, Сошенко, Дубрівних сімей п’ять, Чапа, Руденко, Невжинський. Їх у селі всі знали і поважали. Бідніші господарі, яких середняками називали, радилися з ними із земельних питань, приклад з них брали, а ті, у кого мало було землі, в деяких і зовсім не було, наймалися до них на роботу.

      Нова влада в селі була створена не з тих селян, які були добрими хазяїнами, а з бідних, і не просто бідних, а в основному з тих, хто не любив працювати. Свою владу вони відчули швидко і часто у груди себе били, доводячи, що вони дійсно пролетарського походження, що швидко укмітували. Направлено сюди двох чужих комуністів. Була з ними і група військових для наведення так званого порядку, хоча безпорядків у селі ніколи не траплялося. Потім ще й своїх у партію прийняли. Люди спочатку сміялися, переказували про те одне одному, бо жоден із них не мав тут ніякого авторитету. Біля нової влади крутилися п’яниці, злодії та шахраї, які теж були пролетаріатом. Усі вони революцію вважали щасливим випадком, а те «пролетарське походження» тягло їх наверх, до влади, до легкого і смачного хліба. Приєдналися до них і прості бідні люди, бо хто ж від такого відмовиться. Таких пізніше активістами називати стали. Комуністи керували, а активісти виконували їхні накази. Під час колективізації, вислужуючись перед новою владою, таке вигадували, бажаючи вже по новій совісті заробити собі на хороше життя, що навіть комуністи-чужаки до того не додумалися б. Люди боялися революційних змін ще з чуток, які доходили до села, але не могли уявити, що майбутнє буде таким жахливим. Так думала Мар’яна і вся її родина. Багатства у них ніколи не було, а що було – все заробляли своїми руками, на зароблені кошти потроху купували землю і стали середняками.

      Вона згадувала про своє. Як сьогодні пам’ятала той ранок, було це під осінь, коли під’їхала до двору велика бригада, а з нею кілька чоловіків у військовій формі. Вигнали на вулицю всю худобу, з клуні винесли всі мішки з зерном і мукою. Шукали ще, щоб нічого не залишилося. Усе пережите трималося в душі, лежало там важким каменем, поверталося часто болючою раною, яка ніяк не могла зажити. Рана боліла, а вуста мовчали, мовчали вже десять років, мовчало все село, та що там село… Мовчала вся Україна.

      Пам’ять знову забігала наперед і повертала її до того дня, коли вони з Федором стояли у церкві перед вівтарем – вінчалися. Потім за довгими столами сиділи гості, на столах повно їжі, вистачало і випивки, старости збирають дарунки, всім показують, притопують і приспівують при тому, діти заглядають у вікна, а старші, кого не запросили, стоять на вулиці, чекають, коли вийдуть танцювати. Бабусі придивляються, хто як одягнений