Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

було боротися? – здивовано питав Левенець. – Вони ж швидко все захопили, заручників узяли, і мого сина з ними, – згадував той. – Ото було! Мало не помер я, поки контрибуцію ту сплатили, а через рік з’ясувалося, що того голову прості грабіжники вбили, бо перед тим у декількох панів усе майно активісти забрали, а він собі те багатство приховав. От і поліз злодій на злодія.

      – То це ми п’ять мільйонів сплачували та сто пудів вівса, п’ятдесят пудів гречки, тисячу аршин полотна, двадцять корів, двадцять волів, двадцять свиней – і, слава богу, всіх відпустили, а в Березному, чув, на хазяїнів наклали двадцятимільйонну контрибуцію на тридцять «явных спекулянтов, богачей и закоренелых кулаков» і шістнадцять заручників із родичів узяли, а серед них старі і діти, – згадував і Невжинський. – То це було просто без ніякого вбивства. Сталося все після того, коли за рішенням ревкому п’ять бригад активістів за ніч вивернули всі скрині, обшукали всі комори, доставили до виконкому підводи кожухів, спідниць, чобіт, сорочок, навіть онуч. Уявляєте? Говорили, що відбирали одяг для фронту. То коли для фронту не давали? А вони, пройдисвіти, глумилися над людьми! – розказував почуте Невжинський, якого тепер тут усі поважали, бо був наймолодший і найспритніший з хазяїнів. – Розказував мені один приятель, що в рішенні того виконкому було записано: «отобрать имущество у следующих гадов», а далі стояли прізвища всіх поважних людей. Заручників відправили в Чернігів у губчека і записку написали: «Местная революционная власть выражает определенное желание не видеть их более на месте, полагая, что таковые будут помещены в контрреволюционные лагеря или рабочие батальйоны». Контрибуцію сплатили, а людей більше не бачили, – розказував Невжинський. – Може, на північ завезли – і в мерзлоту їх…

      – Невчені і неграмотні у тих ревкомах чи виконкомах. То що від них чекати? – знову встряла в розмову Проня. – У нашому, наприклад, один учитель, троє вміють читати, а всі інші неписьменні, навіть розписатися не можуть. – Тепер і вона тут мала голос, бо такий період пережила, який забути просто неможливо. – Сава мій п’ять років гласним був у нашій волосній думі, то які ж розумні люди там були, а які питання розглядали! І про землю, і про мукомельню, і про колодязь, про земську школу не забували, обговорювали організацію ярмарки, надання допомоги інвалідам війни, їхнім сім’ям та сиротам, яких у всі часи багато було. А тепер що? Аби щось забрати та когось заслати.

      – Ти так розказуєш, неначе сама там сиділа, – грізно поглядав на неї Сава.

      – Правильно Проня каже, так воно і було, – підтримував її Левенець. – Але того вже не повернути. Розказуй, Саво, далі про нинішнє. І хто в уряді за нас уболіває, цікаво б знати, чи є там зараз такі люди?

      – Різні є: одні вболівають, інші – ні. Були такі, які говорили, що російська культура переможе, затопче нашу, українську, то їх прибрали звідти, а нових поставили – Кагановича, Шумського, Скрипника. Пишуть у газетах, що Ленін тих старих назвав російськими бюрократами і шовіністами.

      – От