Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

тепер він тут хазяїн.

      Чекіст у формі кашлянув, і всі притихли.

      – Попрошу підняти руку, хто не буде здавати зерно на таких умовах!

      Він говорив голосно, ніби погрожуючи, не забув при цьому поправити свій ремінь та помацати кобуру з наганом.

      – Бачили й таких – мовчки саботують, – сказав він згодом, не побачивши жодної руки. – Тоді давайте всі по черзі. Почнемо з Ковшаря. – Він узяв у руки папір, на якому були написані прізвища всіх заможних селян. – Скільки хліба здаси нашій молодій державі? – звернувся до нього.

      – По такій ціні здавати не буду, – голосно і твердо відповів той.

      – Куди він дінеться, все заберемо! – кричали місцеві комбідівці майже хором. – Звичайно, забрати, коли сам не розуміє, що таке індустріалізація! – підтримали і ревкомівці.

      – А Руденко що скаже? – Представник області блукав очима по залі, шукаючи наступну жертву.

      – Я теж проти такої ціни. Скільки живу, такої ніколи не було. Щоб у десять разів дешевше – ніколи! – відповів голосно Сава.

      – А Невжинський буде здавати чи теж саботує? – Поправивши свою гімнастерку та клацнувши каблуками, чекіст витягнувся, мов перед шеренгою бійців, бо прямо перед ним встав молодий красивий чоловік у модному піджаку.

      – Я – як усі. Здав би, звичайно, але за помірну ціну. А таку політику вважаю нерозумною. Це помилка якась, друзі.

      Після його слів запанувала тиша, всім було цікаво почути відповідь від нової влади, яка перед такою освіченою людиною, як їхній Архип, теж мовчала.

      – Чого їх питаєте? Поїхали по дворах, там весь план виконаємо. Сталін у газетах писав, що куркулі саботують, а наші теж такі. Їх треба ліквідувати як клас, про те Сталін теж писав! – не закричав, а, здавалося, заревів здоровенний Данило з ревкому.

      – Та з вас читати ніхто не вміє, а то писав та писав, – стукнув палицею дід Мохтей, який сидів у першому ряду і все наставляв своє праве вухо до трибуни, щоб нічого не пропустити. – Нас ліквідуєш, то й сам голодний здохнеш. Ти ж трутень, – насмішкувато закінчив свою репліку.

      Після того в залі зчинився страшенний галас: хто кричав про ціни, хто про комуну. Ще моторний дід Лука, вискочивши наперед та кинувши вгору шапку, як це колись робили козаки на своїй Чорний раді, закликав усіх мантачити коси та кріпити їх сторчма для оборони. «Іч які розумні! Вирости та й віддай», – тупав ногою трохи молодший Омелько. «Відлежалися, поки люди змолотили, тепер силою забирати! Іроди, а не люди», – заголосила тітка Мелашка. «Не давати їм ні пуда, ні зернини, бо таких бугаїв, як Данило, ми не прогодуємо!» – перекрикувала всіх голосиста баба Параска, ще й погрожувала кулаком. «Куркулі! Саботують!» – понеслося над головами від активістів. «Бити іродів», – почулося звідусіль, після чого зчинилася бійка. Уся зала тепер ворушилася, скрізь махали руками, тягали один одного за чуба, верещали жінки, щось вигукував та махав наганом у повітрі чекіст, поки не пальнув з нього.

      Після зборів люди спішили по домівках, бо підводи з продзагонів уже поїхали