Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

Читать онлайн.
Название Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок
Автор произведения Ганна Ткаченко
Жанр Современная зарубежная литература
Серия
Издательство Современная зарубежная литература
Год выпуска 2006
isbn 978-966-14-9469-4, 9789661494687



Скачать книгу

бо час такий. Його син десь учився, а наша Маня йому не пара, бо ні по-французьки не вміє, ні на роялі, співає гарно, але те, що на вулиці співають, а вони романси люблять.

      – То давай наймемо когось та нехай вчить її, хоч скільки встигне, вона і романси співатиме, та на поле нехай не ходить більше, щоб руки були білі.

      – Е ні, Проню, так я нібито радий, але не подобається мені все це. Не пара…

      – Пара, Саво! Пара! Було й раніше таке, що на бідних женилися, коли дівка дуже подобалася. А вона не з бідних, давай придане намітимо, щоб знати, як розмову вести.

      – Нехай сидить удома, скажу, що мала ще, щоб диму з тої пари не вийшло. Не знаємо, що завтра буде, а ми тут із весіллям. Нічого людей смішити, – закінчив Сава по-своєму.

      Обійшовши своє господарство, увійшов у хату. За столом сиділа Маня і плакала.

      – Ти що, вечорниці виплакуєш? Сказав – не підеш, значить, не підеш. Лягайте всі спати і мені спокій дайте, завтра на поле рано поїдемо.

      – Мати кажуть, щоб я за Андрія Рудановського заміж виходила.

      – А чим він не жених? Чим такий поганий, щоб так плакати?

      – Не хочу заміж, тим більше за Андрія.

      – Тебе ще ніхто не сватає. От коли будуть, то подумай добре, перш ніж відмовляти. А за кого тоді йтимеш? Може, за Дем’янових дружків?

      – Тату, що ви таке кажете, побійтесь Бога! Краще за Мирона Яковенка. Він хороший, і сестри його мене люблять.

      – От і я кажу, подумаєш добре, перш ніж пановому сину відмовляти.

      Маня витирала сльози, більше вона не перечила батькові і не просилася на вечорниці. Григорій і собі пішов мовчки до свого полика. У вікно заглядав місяць, теплий літній вітер брязкав рамою відкритого вікна об лутку. У хаті пахло свіжим хлібом та квітами, що рясніли під вікном. Здалеку доносилися пісні, які виспівували дівчата на вулиці.

      – Неначе все сон. Так і хочеться прокинутися від нього, – тихо промовила Проня, лягаючи спати. – Поганий сон, нехай швидше проходить. Он як сьогодні гарно! – Вона тулилася до чоловіка, закриваючись від місяця, який, здавалося, придивлявся до неї через відчинене вікно. – А як усе пахне… Та й ми ще з тобою зовсім молоді… Хоча діти дорослі… Я вагітна, Саво, – повідомила йому, мов прочитала вирок, від якого він схопився і сів на ліжку.

      – Не могла до ранку потерпіти зі своєю новиною, – буркнув згарячу.

      – А що зміниться? – обурилася вона.

      – Усе одно спи, завтра на свіжу голову поговоримо.

      Він одразу захропів, а Проня заплакала. Ніколи не думала, що така новина буде йому не в радість. Раніше було все не так, раніше він любив її, а зараз… Не спала та все думала про ту революцію, про універсали, про бідних людей, яким жити не дають, про свою дитинку, яка вже ворушилася, збираючись на цей страшний Божий світ.

      Цього літа всі спішили якнайшвидше зібрати врожай. Навіть вночі гупали у дворах ціпи, а женці жали, коли ще й сонце не сходило.

      Вечорами Сава частенько ходив до панів, говорили про новини, читали газети. Слідкували за військовими подіями. Після того як Денікін у серпні