Кляса. Павло Вольвач

вчора в «Біді» случилось – може, я всього не помню? Всі тільки й бухтять – така бойня, така бойня…

      – Та все нормально. Спочатку Клим набив кноцур одному пасажиру. А потім почалось рубалово направо й наліво, хуй проссиш, хто з ким. Короче, перебили весь кишлак.

      – А помниш, той фуцин наглий? Усе кричав: «Я брат Магомета, я брат Магомета!» По носарю братва скинулась – пасажиру хватило. Аут. Уносітє.

      – То мене вже не було, – ревниво докидає Пітома. При розмовах за бійки він завжди напружується, чиїсь успіхи на цьому поприщі сприймаючи мало не як власну образу. Пітома все ніяк не змириться з тим, що його час пройшов. Той час зостався хіба на фотографіях, як в альбомі у покійного Козакового брата, Пітоминого ровесника, з тонкими деревцями наївного мікрорайону, з такими ж наївними кльошами, патлами і комірами сорочок, викладених поверх піджаків. За мурами Токмачки зостався, де просидів Пітома не один рік, як добрий тато, гуртуючи довкола себе всіх мікрорайонських каторжан.

      – Клим, Клим, – бурчить Пітома, – а хто його вчив руками махать, а? Уміли б вони шось…

      – А хто, Віть, ти? – перепитує Пашок, лише для того, щоб потішити вражене пітоминське самолюбство, хміль вколисує Павла в округлі братські стосунки. Куди там тепер Пітомі до Клима, розуміє Пашок. Клим фантастичний боєць, ще крутіший, ніж його старший брат Кувалда, котрий міг перебити півзупинки, так, знічев’я, по дорозі додому на Зелений. Талант у них до бійки, в Клименчуків. В крові.

      – Ну а хто?! – Пітомина брова суворо повзе вгору, а лоб береться грізно-здивованими брижами. – Я ж пєрвим на Токмачці начав рукопашним займаться, я, Пєца і Спартак-мелітопольський, ну. І штангу я начав тягать, причом з тої пацанви ніхто – як жопу не рвали, – не міг взять той вєс, шо я брав аж на бігом. Та шо ти! – стишуючи голос, бо його однак ніхто не слухає, Пітома довірливо схиляється над Пашком: – А од пола сто піісят раз, це як, а? А виход з силой на обі руки? А? – Пітома запитливо дивиться на Пашка, і його стомлені кавові очі світяться очікуванням захоплення. Пашок з розумінням покивує і перепитує щось для порядку, відчуваючи, як із недавно заковтнутого металевого кім’яха по всьому тілу розпускається квітка тепла, і голову починає паморочить настрій всесилля.

      Старіє Пітома, старіє. «Це була скала, – відрубав колись Саня Прошка з Красної. – А тепер від нього лишилась половина». І хоча по високо напнутих, як в оперного співака, пітоминських грудях можна вгадати колишню міць, ту, пощезлу половину, вже ніхто й ніщо йому не доточить.

      Прошка – серйозний Пашків приятель. Може, найсерйозніший. Він, в принципі, батуринський товариш, але через Сергія знає його і Пашок, років п’ять уже, мабуть, і за цей час у них склалися непогані стосунки. Прохор, як і Пітома, дворазовий токмачанин, а взагалі сидів Прошка три рази, його потужна спина атлета синя від татуювань. Можна було б з’їздити до Сані на Красну, Пашок завжди не проти з ним перетнутись, але зараз він вже трохи напідпитку. Їхати до Прохора додому треба тверезим. І, бажано, з якимсь ділом. Прошка таки направду серйозний хлоп.

      Пашку вже хороше.