Кляса. Павло Вольвач

його, одна безпросвітніша іншої, і тоді йому здається, що час начеб зупиняється, а повітря довкола теж загусає, в’язне настільки, що його можна різати ножем, як масло. Те в’язке довкілля тримає Пашка і не дає нікуди вирватися. Так йому здається. «Хто там трусе? Хто там трусе?! – долинає з балкона Зінин голос, що якраз сама ж витрушує якусь лаху. – Трусе воно там!» – і Пашку навіть нíколиться посміхнутися. А ще буває відчуття, що від повсякчасних скнінь нутрощі пересихають і затягуються сухою кіркою. Дивне відчуття.

      Зошит з віршами Павло спалив на цехових задвірках, біля ящика з битим склом, куди «стєкольщік» Толя Молдаван викидав обрізки. Так – то й так. Хай інші пишуть. Більше року від одної згадки про віршування йому аж піднуджувало. Як отруївся. Самсоненко ще й не віддавав зразу зошита, запеняв, що, мовляв, донька взяла почитати. Цікаво, в якому вона званні?

      Грьобаний клоп! – Пашок трохи скулюється, згадуючи особіста. – Що він від нього, Павла, хотів? Такі думки, як в тому віршикові, були в Пашка якщо не в першому, то в третьому класі, точно. «Ти маленька українка, а він – дурний німець», – мовчки притискував нігтем речення в дитячому оповіданні Яновського батько і, так же мовчки, повертав книжечку Павлу. «Ти маленький українець…» Атож…

      Якби ще в армії спеціальні суворі люди з пильним поглядом раптом задумали заглянути, наприклад, в усі черепні коробки «лічнава састава», то з його дурної, коротко на той час стриженої голови вони б витягли двома пальцями за кінчик, торжествуючи і ледь гидуючи, багато чого, їм цікавого. Але на спеціальних Пашок не наривався. Білобровому ж, бадьоренькому лейтенанту Мискову, коли б він на політзаняттях навіть відклав указку і, осмикнувши кітель, вийшов із-за трибуни, все одно не побачити сутінки біднуватої, з липким від хвороб повітрям, квартири, де роками велись притишені розмови про «хлопців», а в кутку ще дволампова «Естонія» з нашорошеним батьком при ній, зеленим оком по-кошачому світиться з темряви. І Самсону не побачити.

      Павлу соромно за віршики, за свій прокол, знічев’я за нього згадавши, він навіть може стишити ходу посеред вулиці, щелепи йому зводить аж – так соромно, але за потаємні думки – ні. Гонорово навіть. Та й по всьому видно, виходить воно останнім часом не по-самсоненківськи у світі. Не зовсім по Пашковому, але й зовсім не по-самсоненківськи. Варто ввімкнути телевізор або почитати газети, особливо ті, що він привозив з Галичини, а тепер кладе їм в поштову скриньку поштарка – хтось їх для Пашка передплатив. Ну і з’їздити на площу Октябрьську, в центр.

      Віталік Комашко казав, що у п’ятницю буде на площі якийсь мітинг, чи що, згадує Пашок. Там часто якісь акції. А сьогодні що за день? Точно, п’ятниця. Можна було б і з’їздити, невпевнено думає Пашок, обводячи поглядом грильбарівські столики. Хто зна тільки, як день складеться?

      9

      – Тєпєрь нам ста-а-алі мали

      Тваі патьо-о-о-ортиє джинси…

      Бенівський хриплуватий голос і звуки гітари долинають з глибини розімлілої на сонці