Кляса. Павло Вольвач

зазирає зі сходового майданчика над дільницею механіка, стає нестримно притягальним, як сама свобода, – навіть цегляні паркани автобази, труби абразивного і торці якихось складів, куди тягнуться іржаві колії в пожухлих бур’янах. Там є щось обпікаюче-свіже, за забором, аж теплі мурашки пливуть Пашкові поза плечі.

      На волі, у свіжості світу, добре. Пашок любить там тинятися, з ділом і без, просто так. Як, наприклад, зараз в грилí. Найнецікавіше йому в понеділок підніматися на другий поверх по крутих залізних сходах, що ведуть знадвору в малярку, над цеховим відділом механіка і розчинно-бетонним вузлом. Сходи аж подзвонюють і дрібно тремтять від кроків.

      Коли Пашок піднімався в майстерню між двома особістами з першого відділу, молодший – попереду, старший – ззаду, сходи тремтіли, як завжди.

      7

      А все та безпонтова гравюра, яку Пашок вирізав на пофарбованій тушшю дерев’яній плашці і навіть не думав ховати на прохідній, – що, дощечки їм шкода?

      Схожу він бачив у Єгора над холодильником, тож вирішив трохи прикрасити і батьківську кухню. Кухня в них ще та, чого варта допотопна газова плитка і подарований Солодськими, коли переїздили на іншу квартиру, пенал в облущеній білій фарбі. Пашок згорав колись від сорому навіть перед наркошами – це звідтоді залишилась невідчищена миска. Однак йому ще самовпевнено здавалось, що це можливо – прикрасити щось в батьківській хаті.

      «Разбєрьомся, – сказали в першому відділі, куди Пашок перемістився з прохідної, затриманий тьоткою-«вохрівкою». – Може, ти їх на продаж штампуєш?»

      І закрили дощечку – довгі сосни на тлі звихреного неба – в сейф.

      Наступного дня особісти вже з самого ранку були в майстерні. Павло встиг звечора попередити колег про свою халепу і ймовірний шмон, тож все, що могло викликати особістські питання, було сховане – так, дріб’язок, але від гріха подалі.

      Наприклад, майже готова електрогітара, яку, потрушуючи дрібними, наче в пуделя, кучериками, місяцями майстрував Ігор-бригадир. Він завжди, коли немає роботи, щось майструє. Страдакайстер – так його Павло і прозвав, фірма така гітарна єсть. Ідеалом в цій справі для Ігоря є Жоржик, знаний гітарний майстер, до якого музиканти записуються в чергу, а дружина літає в Ленінград робити собі зачіски.

      Пашок підсміюється з Ігоревої хазяйновитості. Тягти, як Плюшкін, всякі дощечки додому, щоб потім ліпити з них кухонний гарнітур, Пашку видається скучним. Та в нього і не вийде. Дядь Валік Карпов підсміюється теж. По-кацапськи вилицюватий Карпов гітар не робить. Він сидить в заваленому підрамниками і засохлими палітрами кутку під гіпсовим носом і пише на дозвіллі картини. Він пише їх з уяви, поступово розквецюючи видавлені з усіх туб барви в один помийно-сірий колір. Коли в Карпова немає натхнення, від куняє, підставивши рожевувату лисину під величезну лампу в сріблистому абажурі. «Хє-хє», – каже він прокинувшись і, голосно втягнувши куточком рота повітря – «іфшль», – човпе в передбанник курити.

      – Хє-хє!