Кляса. Павло Вольвач

Женічка напружено вдивлявся на вхід. – Саврик з Брилем уже там. І Коновал должен підійти. Ага, он, по-моєму, і Мурман пхне…

      Весь цвіт був тут. Про дядю Ваню Курського, живу кримінальну легенду, раніше долинали лише слабкі відголоски, а тепер – ось він, старомодні сандалі, світла шведка, проходить повз і, привітно посміхнувшись, каже супутнику-«шкафу»: «Свої рєбя-а-ата… Вони ще себе покажуть…» Авторитетні слова обволокували впевненістю гостріше, ніж сто грамів коньяку, вже випитих малолітками. Хотілося ризику й пригод.

      В той же вечір, не придумавши нічого розумнішого, вони попробували пограбувати будку-холодильник біля кінотеатру «Комсомолець». В найнепідходящий момент міліцейський «бобік» обдав кримінальних неофітів світлом фар. Примружена трійця завмерла, відкидаючи довгі тіні через зупинку до парку. Але патруль, трохи підкоригувавши плани юних грабіжників, проїхав мимо.

      Інша будка, їх багато лишалося на нічних вулицях, за іронією долі, біліла якраз навпроти обласного управління КДБ, під гастрономом. Підважувана прутами кришка й замки немилосердно скреготіли, але чекістам в ту вільглу квітневу ніч або міцно спалося, або було не до таких дрібниць. Малоліток морозиво теж мало цікавило. В такий спосіб вони прилучалися до таємничого світу, в якому були і дядя Ваня, і оксамитовоокий Руський, і хлопці з їхнього двору – Козак і Рудик з Кугутом, котрі вже сиділи за пограбування кількох магазинів і навіть «Біди». Десь там, в тому світі, був і Прошка, про котрого Пашку розповідав Батурин, з ним вони одержали перший строк, вибивши зубний золотий міст в ботанічному саду його директору.

      Це тільки початок – так, не змовляючись, думали малолітки, вертаючись нічними вулицями, піднявши коміри курток і «бурсацького» пальто. Біля комендатури вони пригостили морозивом солдатів-вартових, ще один ящик вручили стрічним тіткам на гортопівськім мосту, а останнім трофеєм поділилися з трамвайницею заблуклого в ночі трамвая, який вони зупинили, ставши на колію.

      – Хуй нас хто піймає. А якщо піймають, багато не дадуть – ми малолітки, – Женічка в нічному парку біля ресторану «Росія» напучував по-отецьки, підводячи до серйознішого діла. – Плюс, в тюрмі тоже жить можна. Все там є – і дружба, й виручка. Ліш би ти пацаном був путьовим.

      Зняти золоті прикраси, «рижуху» з опівнічної перехожої біля греблі Дніпрогесу малолітки не наважилися, але приїхали на вихідні в село Женіччиної бабці. Дніпро дихав в кінці городу і підмивав кручу. Дід і баба Пашка теж жили в дніпровському селі, вниз по ріці, й дід Михайло розповідав, що в кінці 20-х в село з Харкова, тодішньої столиці України, приїздили на відпочинок навіть Хвильовий і Остап Вишня. П’ять червоно-чорних смугастих томів Вишні стоять в книжковій шафі, а про забороненого Хвильового Пашок знає від батька. «Село – культурне, а люди – некультурні», – буцімто сказав Хвильовий, і дід через півсторіччя цитував його слова.

      Був спекотний серпень. Малолітки випили, покупалися. Попльовуючи в туш для вій,