Кляса. Павло Вольвач

– «стіхі». По-лі-ти-ка.

      Ніколи ще Павло так глупо не попадався. Він взагалі ніколи не попадався. Він не тато, щоб із селюцькою наївністю писати якісь листи-протести «проти русифікації» до обласного КДБ, а потім, вилетівши з посади старшого майстра в училищі, потім ще звідкись, гарячково позбавлятися від крамоли – Пашок дотепер пам’ятає вуглуваті мішки, повні старих книг з жовтими сторінками, що їх, на прохання вчергове наляканого батька, викидає дід Ісак в сміттєвозку на Чарівному посьолку, – і все життя труситися й оглядатись, і заявлять, напівзлякано-напівгордовито: «Мене тягали…» Це в них як пароль такий – «мене тягали», в тих поодиноких персонажів з Шевченками на лацканах, що, збурюючи уяву маленького екстреміста, з’являлись у них вдома і, як дядько Шовкун, накривши капелюхом телефонний апарат – «комітет не спить», – вели втаємничені крамольні розмови. Тягали, а толку? Прокукурікати, як півник, та й захрипнуть, Пашкові не хочеться. Навіть капітан Зінкін його не вгриз.

      – Кто сдєлал ето? – погрозливо спитав капітан у виструнченого особового складу, киваючи вбік політичної карти світу – ще й року тоді Пашок не прослужив.

      На карті, в «ленкімнаті», хтось звечора заштрихував олівцем територію УРСР, виділивши її з рожевого рядна Радянського Союзу, і вайлуватий кацап Зінкін враз перемінився.

      – Ми в палітатдєлє пагаварім с етім гєополітіком сраним, с етім аб’явівшимся сєпаратістам, – широке зінкінське гузно і ноги «іксом» не вселяли відчуття справжньої небезпеки, але змокрілий чубчик налипав до рожевенького лоба незвично грізно. – Ну?! Атвічайтє!!!

      Пронесло. За допомогою гумки-«стерки» Україну було повернуто в рожеву, як зінкінська фізіономія, державно-політичну єдність, і все потроху вляглось. Як Зінкін не лютувався і не впивався поглядом в Пашка – він-то здогадувався, чия то робота.

      Так то був капітан Зінкін, друга особа в частині, заступник командира, поважний і здоровий, як вантажівка. А тут якесь чмо плішиве, якого на заводі під лупу не видно, Самсоненко цей, що заліз копитом у душу і хвицяє там, відстовбурчуючи свою допитливу акуратну нижню губку: «Влип, влип ти по-настоящому, парінь!» Чмо.

      Втихла справа так же негадано, як почалася. Видно, зверху дали відмашку, і Самсоненко, довірливо перехилившись через стіл, Павло бачив малинову павутинку лопнутих судин на його щоках, проворкував:

      – Ми вирішили не давати ходу цій історії. Я наполіг. – На самсонівських вухах, підсвічені лампою, світились волосинки. – Хоч, канєшно, можна було і з комсомолу полетіти, і взагалі…

      «Х’от, благодійники», – підсміхнувся тоді Пашок незримо. Свій комсомольський квиток він ще в частині виправ разом з парадкою, навіть фотокартка циганкуватого патлатого персонажа, доармійського Пашка, напіввідклеїлась. А недавно Павло з комсомолу взагалі вийшов. І Сашко Цегельник, столяр, вийшов. Навіть електрик Вова Фаза, слаборозвинутий хлоп з приміської Матвіївки, й той вийшов. Часи не ті, ось в чому справа, а не в благодійності вашій. Шмигельський навіть ширку варить на роботі, в дальньому