Кляса. Павло Вольвач

чи що – так і лишилося загадкою. Але про початківців-грабіжників забули.

      Васьці й Пашку якраз вистачило, щоб піти в армію. Женя невдовзі здійснив розбій у Бердянську, вже без приятелів, і таки сів. «ТУЗ» – він і в Африці «ТУЗ».

      12

      – Ну шо, бліже к тєлу. Нада ж дальше шо-то думать, – каже горластий Бацик, масно поблискуючи відвислою нижньою губою. «Він це і вчора казав, і сьогодні, вже, може, вп’яте повторює», – сонно розмірковує Пашок, сидячи навпочіпки між Шестиком і Беном, і дивлячись краєм ока на виряченого Бацика.

      – Хоч пивка для ривка… Понтів нема ж так сидіть.

      Років три вже Бацик ходить в одних і тих же спортивних штанях, які Пашок з Єгором забрали в наркош-малоліток і на щось із ним обмінялись. Штани ці із синіх стали чорними і, мабуть, могли б стояти.

      Якийсь Бацик первісно дрімучий, навіть в антуражі гриля, – розмірковує Павло знічев’я. Плуг цивілізації наче б тільки ковзнув по Бацику, зав’язнувши в його світло-русій, у в’ялих кільцях кучерів, голові. Що б там не відбувалось у світі, Бацик, набурмосившись, поблискує губою і невдоволено перепитує:

      – Сли, так а єсть ще шо-то бухнуть?

      Так весь день. Поки не потягнеться з нижньої губи нитка слини – то вже, значить, Бацику захорошіло, піймав прихід.

      Якщо вірить твердженням колишньої офіційної пропаганди, таких людей і в природі бути не повинно, навкруги зовсім інше життя. Таке, як на плакатах з агітмайданчика в Пашковому дворі. Толя Убийвовк і Маріман, що п’ють самогон під тими плакатами – вони міф, а плакатні пролетарі в комбінезонах – є якраз дійсністю. Тепер плакати із залізних конструкцій повиймали, а зеленоярівські куркульчики дорозбирують і дерев’яну сцену. Толя ж з Маріманом на обдертому агітмайданчику сидять, як завжди. Як символ краху комуністичної системи, хмикає Пашок.

      Правда, на заводі і в цеху парторги ще є і ще бадьоряться. Батько Павла, скільки Павло пам’ятає, комуністів не любить. «Хіба вони комуністи, – видихував батько. – Комуністи в Італії. А це – імперіалісти чистих кровєй». Іноді ж, особливо останнім часом, коли, навпаки, комуністів стало лаяти не страшно, батько зітхає: «Ні-і, ідея таки справедлива… І Скрипник з Хвильовим – то таки були комуністи. Українські комуністи…» І зітхає ще важче. Поєднання протиріч, батько. Йому не вгодиш.

      – А інтєрєсно, горить чемер чи ні? Ми ж так і не попробували, – Шестик, капнувши на клаптик газети самогону, пробує його запалити. Клапоть димить, але не займається. – Разбодяжила, к-кобила, – розчаровано констатує Шестопал. Всі мовчать.

      «А якого я хуя зараз тут з ними марную час?» – хвиля невдоволення раптом накочує на Павла, котрий сидить навпочіпки, він так довго може сидіти, і знічев’я покусує стеблину пирію. Ну якого, справді? Єгора нема, пішов, мабуть, на ДД колоться. Гостросюжетного теж нічого тут не намічається, а півдня сидіти і зітхати про випивку та про минулі часи Пашку з кожним разом все не цікавіше. До того ж, з «тайги» не видно, хто проходить повз