Кляса. Павло Вольвач

якщо знати українську й російську мови, як Пашок, неважко розуміти польську. В Кракові, куди він потрапив у складі делегації від «Каруселі», а батько до останнього не вірив, що пустять, Пашок навіть трохи посперечався з готельним слюсарем, огрядним мужиком, що згадав раптом про УПА і про вбиту «шьостру», тобто сестру. Пашок відповів в тому сенсі, що поляки теж убивали українців, чого вже там, а слюсар димив «Клубовими», мружився й не відповідав.

      Ще краще знає мову київський дядько Федір, він навіть передплачує польську газету «Політика», він здавна має сантимент до поляків, трохи не з флотської служби, і Пашку врізався в пам’ять дядьків сюжет про те, як польські моряки билися в портовому кабаку з британськими: все починалося з того, що до англійців підходив гевал-поляк і – це був його коронний номер – різким рухом висмикував скатерть зі столу, не перекинувши при цьому жодного прибору. За мить скатертина опинялась на голові у когось із британців, а той, в свою чергу, тут же опинявся на підлозі після скуловоротного удару пшека. Все. Спалахувала буйна бійня, під час котрої, як підсміювався дядько, радянським матросам найважливішим було вчасно з кабака здиміти.

      Нині за кордон дядю Федю не випускають, він, як сам каже, «невиїзний». Невиїзні й двоє інших дядьків, батькових братів, хоча їм часто приходять запрошення на міжнародні наукові конференції та симпозіуми. Всі троє – кандидати якихось наук, і всі троє, під час приїздів, намагаються виховувати Пашка, хоча це й пізно. «Треба вчиться, Павло», – це головний рефрен їхніх, тепер вже нечастих, розмов. «Шо ти – хочеш бути в статусі нетверезого люмпена? Чи все життя різати з пенопласта нєтлєнний образ?» – питають вони і спідлоба дивляться на Пашка. Ні, цього Пашок не хоче. Він, мабуть, хотів би бути схожим на дядьків, але для цього треба вчитися, ставати аспірантом, кандидатом чогось, а йому тоскнішає від однієї думки про ненависні точні науки, та й проблеми ґрунтів чи там атмосферних явищ йому безнадійно далекі. До того ж, добре бути інтелігентом у їхніх Києвах, а на мікрорайоні таким Пашок себе не уявляє. Тут інтелігенти якщо й трапляються, то зовсім не цікаві, як батько Ромки Руднєва чи Сафонов з третього під’їзду. Схиляються на під’їзді над шахматами та щось нудять про свої проектні бюро. Навіть роботяги є значно цікавіші, це Пашок на заводі «Моторобудівник» ще до армії засвоїв.

      Саня Ніколаєв, наприклад, закінчив технікум і навіть заочно інститут, а працював плавильником в моторівській «літєйці». Там же робив і Пашок. Іронічний і розумний Саня був Пашку симпатичний. Особливо після того, як ливарник Лось підтримав введення військового стану в Польщі і зобов’язався з цього приводу виконати на 110% квартальний план – принаймні так було сказано в «молнії», з самого ранку вивішеній в цеху. «Нашо це йому?» – спитав у Сані спантеличений Пашок. «Тому, шо він дурак, – пояснив Саня. – Плюс штрейкбрехер». Саня – це не те, що дрімучий обрубник Іван Мажара чи, тим більше, парторг Бормаченко. Колись давно, кажуть, Саня організував в цеху справжній страйк, протест «по-італійськи»,