Кляса. Павло Вольвач

щоб пластмасова ручка тирчала й полискувала.

      – …Корочє, довго він так валявся. Приїхали мусора, глянули – труп. Куди його у витрик? – продовжує Малий перервану історію. – Документів, ясний хуй, немає, шоб же ж додому сообщіть…

      – Так, а жена?

      – А вона якраз кудись поїхала по путьовці. Та і шо – жена?..

      Обпікши гортань пекучою рідиною, люмпен-естет похапцем жує помідор, тамуючи судому, що зводить його від щелеп до шлунку. Так завжди у Павла буває з самогоном, він його не любить, особливо такий, спроворений на продаж невідомою бабою Катьою чи якоюсь Качянячою Гольовкою, смердючий і з металевим присмаком, – і неуважливо дослухається до голосів. Хоча ні, після недавнього нічного візиту на Зелений, до баби Каті шлях тепер заказано, згадує Пашок. Бен тоді, аби не платити, розіграв із себе мусора, замість міліцейського посвідчення тичучи під ніс самогонниці червону пачку «Прими». Сина баби Каті це не переконало, й він біг до кінця двору, розмахуючи сокирою. Там вони його й побили – у Бена вибуховий темперамент і успішна боксерська юність.

      – Короче, прокидається він від холоду, – продовжує Малий. – Глядь – а він голий. Пол якийсь холодний, кафелем викладений, свєт єлі блимає…

      – Так а шо він, не чуствував, коли його роздівали?

      – Тю, Бацик, а ти, п’яний вдрободан, шо-небудь чуствуєш?

      – Та не отвлєкайся, Малий, на цю Бацилу, розказуй давай, – Шестик в компанії як би за головного. Спортивний костюм на ньому з кожним разом все більш м’ятий і невипраний, під очима в Шестопалика мішки, які Павло спочатку не розгледів. З перепою Шестопал, він вчора теж в «Біді» був. Там вони, до речі, колись і познайомились – п’яні Козак з Пашком трохи не забрали в Шестика і ще в когось дві пляшки шампанського, але після того в них не було жодного конфлікту. Шестопал виявився на рідкість порядним пацаном. Він віддасть останнє, він справедливий, Шестопал.

      – …І шось йому тісно лежать, понял. Повертається він направо… – Малий робить багатозначні павзи, нагнітаючи цікавість, – а там жмурик. Наліво – тоже жмур. Короче – його замість витрика в морг привезли… – останні слова Малого тонуть в сміхові і захоплених вигуках. – …В морг, понял. Савочкін підривається, куди й хміль дівся – і починає гатить у двері. Сторож одкрив, глянув… – Малий знов робить павзу, – і скопитився тут же нахуй, без сознанки! А Савочкін через нього переступив і – додому! Голий, через весь город! Кар-раул!

      Пашок чув цю історію з Маловим приятелем Савочкіним. Малий сам – ходяча історія. Восени, обкурившись макухи, Малий йшов додому і загрібав ногою листя, так і дійшов, а за ним слід – від Красної до Вагонки, кілометрів п’ять. А то в якогось неформала зідрав з куртки шпильку і ввіткнув в голову, дуже вже він Малому не сподобався. Пояснює свій гнів Малий неконкретно, зате лаконічно: «Гиддота туберкульозна!» І все тут.

      – Загризи, загризи, Пашок. Чемергес ще той, петлюрівський. У Вальки брали, з четвертого «бе», – Шестопал дбайливо подає надгризену булочку і знов збирається хлюпнути в гранчак.

      «Пумч-пемч», –