Кляса. Павло Вольвач

на увазі дядьки, перемовляючись про «хлопців» в дідовій «великій» хаті, де висіли портрети родичів, і повітря видавалося синюватим. Їх мав на увазі батько, з року в рік озираючись навкруг і притуляючи багатозначно палець до рота – «не балтай». Ті, з «контори», невидимі, були присутні за стінами й стелями, куди показував батько, і за батьківським плечем були, теж незримі. Майже монстри. Потвори. В такі миті Павло зневажав батькову зацькованість, чорноту під очима і навіть вічно запущену під майку, вкляклу на хворій підшлунковій батькову руку – божевілля якесь.

      Ці двоє, що відразу почали нишпорити по підрях, виглядали звичайнісінькими людьми. «Дєдушка» навіть видався Пашкові симпатичним. Але на душі було неспокійно.

      – Так, це чий стіл? – молодший особіст перейшов до наступного столу.

      – Мій, – відповів спокійно Павло, холодіючи й дерев’яніючи м’язами. Йому Страдакайстер теж все встиг переховати, але зошит, зошит! «Твою, дурака, маму!»

      – Значить, іспользуя заводські матєрьяли, робим всякі подє-є-єлки… – з карпівського кутка долинало монотонне бурчання. – І в рабочєє врє-є-ємя… – дід-путіловець тримав недоховану Карповим картину.

      Павло, дивлячись на дядьваліківські творіння, завжди з трудом стримує посмішку. Єгор, під час візиту додому до Карпова, не стримався, до того ж мав необережність не розпізнати Єсеніна на портреті, і Карпов їх вигнав – «р-рог!» Нахабні візитери ще довго реготали, йдучи вздовж трамвайної колії і зриваючи на ходу запилені зеленоярівські абрикоси. Ну, не Піросмані Карпуха, і що тут поробиш? Це скоріш параноя.

      «Іди вже, чамор притрушений, шпигунів лови», – думав зло Пашок про «путіловця», котрий навіть не посміхнувся на карповське мальовидло. Незвані візитери, однак, нікуди не поспішали і сантиметр за сантиметром промацували все в майстерні. Навіть Нінині викройки і старі журнали «Польша» перегортали – а раптом там секретний план якийсь, як сказав «путіловець». «Он прєдлагал мнє дєньгі і жемчуга стакан, шоб я єму развєдал сєкрєтнава завода план», – співав колись в отроцтві Женя Островський, смішно потрясаючи тілесами. Пригадалось. У Пашковому зошиті секретних планів немає. Є гірше. І вони, суки, зошита не пропустять.

      Там, під рудою обкладинкою, пропаленою цигаркою – вірші. Про них не знає жодна жива душа. Ніхто. В його колі віршування сприймається як щось стидне, як онанізм, наприклад. Коли Павло уявляє, що хтось довідається про його нахили, в нього обов’язково гарячішають вуха. Через те й Ігоря не наважився просити, щоб переховав. Та й віршами це назвати важко. Пашок вже про них майже забув, жаліючи, однак, викинути.

      «Йоб твою мать!» – подумки повторював Пашок. Гарячково пригадуючи найпотаємніші рядки, він, холодіючи ще більше, раптом згадав…

      Там, між сторінок, лежав ще й складений вчетверо окремий аркуш. Його Павло вкинув в зошит в останній момент, несучи писанину з дому на роботу – вдома в нього так і немає власного безпечного закутка, куди б не добрались сторонні очі. На аркушику – теж вірш. Єдиний, написаний