Закоханий привид. Марк Леви

Склади руки човником перед ротом, видихни і глибоко вдихни. CO2 зробить свою справу, і тобі скоро стане значно краще. Якби я міг тебе підтримати, то з радістю це зробив би, але такої сили в мене немає. Те, що я прийшов і розмовляю з тобою, – уже подвиг.

      У Тома підкосилися ноги; його тіло сповзло по вікну. Сівши на паркет, він згорнувся клубочком і сховав голову між колінами.

      – Досить, Тома, годі поводитися як маленький. Це ж просто трава.

      – Закуривши вперше, я побачив, як літають корови, а тепер чую привида свого батька. Ну чому я не можу жити, як усі решта? Щоб можна було добре поїсти – і не надиматися, як повітряна кулька, напитися – і не опинитися за крок до смерті?

      – Те, що ти кажеш, гротескно. Кожен з нас страждає через надмірні насолоди, просто дехто це визнає, а дехто – блефує, ось і все.

      – Благаю, нехай цей голос змовкне! – вигукнув Тома, затуляючи вуха.

      – Я лише хотів тебе заспокоїти, не потрібно хамити.

      От тільки Тома нітрохи не заспокоював голос мерця, який лунав так, наче батько сидів із ним в одній кімнаті.

      – Якщо ти піднімеш голову, то побачиш сам, що чуття тебе не зраджують, – наполягав голос.

      Тома глибоко вдихнув, а тоді випростався. У напівтемряві кутка він побачив знайомі обриси. Батько сидів у великому, обтягнутому чорною шкірою кріслі, де любив за життя читати, і доброзичливо спостерігав за ним. Його присутності було досить, аби в горлі застрягло єдине слово, що спадало на думку:

      – Тато?

      Роковини батькової смерті, стрес перед концертом, непозбувна втома і косяк, який точно не варто було викурювати… Мабуть, усього цього вистачило, щоб оживити те, чого нема.

      – Я добре посплю – і завтра все буде нормально, – прошепотів він.

      – Розкажи мені одного дня, що, по-твоєму, означає «нормально». Наприклад, те, що юнак твого віку, навіть гарний молодик, викапаний батько, віртуоз своєї справи, проводить вечір перед концертом на самоті ще й у материній квартирі? Якщо це твоя нормальність, то можеш залишити її собі. Підійди ближче, хочу тебе роздивитися.

      Але Тома закляк на місці, шокований і наляканий видінням.

      – Як хочеш. Я спробую сам підійти до тебе, але мої рухи поки що трохи непевні. Гадаю, ця справа налагодиться за кілька годин. Щоправда, для мене концепція часу зараз трохи змінилася.

      Витріщивши очі, Тома спостерігав, як батьків силует переноситься з крісла до каміна, а звідти – уздовж стіни – до кутка столу.

      – А в мене непогано виходить! – радісно вигукнув батько. – Розумію, тебе це шокує, але ти не жертва галюцинації, я справді тут. Повір мені.

      – Таке відчуття, ніби я розмовляю з Марселем.

      – Хто такий Марсель? – запитав Реймон.

      – Головний світлотехнік зали «Плейєль». Коли він коментує моє виконання, то завжди закінчує речення словами «Повірте мені, месьє Тома».

      – І ти йому віриш, цьому світлотехніку?

      – Так, він великий меломан.

      – А своєму батькові ти хоч трохи віриш?

      – Марсель