Шлях додому. Брюс Кэмерон

наскільки сумним робить його цей вчинок. Лежати біля нього було навіть комфортніше, ніж притулятися до Мами-Кішки. Іноді я обережно брала його пальці до своєї пащі, поки він дрімав, але не для того, щоб укусити, а лише для того, щоб ніжно погризти – з такою любов’ю, що в мене аж щелепа боліла.

      Він звав мене Белла. Кілька разів на день Лукас брав повідець – так він називав ту штуку, яку чіпляв до нашийника. За допомогою повідця тягнув мене туди, куди хотів, щоб я йшла. Спочатку мені не подобалася та штука: здавалося безглуздим, коли мене тягнуть за шию в один бік, а я відчуваю аромати чудових речей в іншому. Але потім зрозуміла, що коли повідець знімають із місця біля дверей, то це значить, що ми йдемо «гуляти», а від цього я була в захваті. Також я обожнювала, коли ми поверталися додому, де на нас чекала Мама, і тоді я бігла до неї в обійми. І ще любила, коли Лукас клав їжу до моєї миски чи коли він сідав так, щоб я могла погратися з його ногами.

      Мені подобалося боротися з ним і те, як він тримав мене на своїх колінах. Я любила його. У центрі мого світу був Лукас, і, коли мої очі були розплющені чи мій ніс щось винюхував, я шукала його. Кожен день приносив нові радощі, нові заняття, якими ми займалися з Лукасом, моєю людиною.

      – Белло, ти найкраще цуценятко у світі, – часто казав він, цілуючи мене.

      Мене звали Белла. Невдовзі я сама почала так подумки себе називати.

      Щонайменше раз у день ми ходили до лігва. Там у рядок вишикувалося кілька порожніх будинків, і в одному з них жили коти. Вони були огороджені дротяною сіткою, але Лукас від’єднував її від стовпа, і ми заходили всередину.

      У лігві досі сильно пахло Мамою-Кішкою, хоча запахи кошенят ставали слабшими. Також я зрозуміла, що туди повернулося кілька котів-самців. Лукас ставив їжу й воду, але мені він не дозволяв там ні їсти, ні пити. Так само, як не дозволяв лізти в лігво, щоб побачити свою маму.

      – Бачиш її? Бачиш кицьку? Вона там, спостерігає за нами, Белло. Її ледь помітно в темряві, – тихо промовляв Лукас.

      Мені подобалося чути своє ім’я. Я відчувала в голосі Лукаса питання, але після нього не було ніякого смаколика. Я могла не розуміти, що він казав, але я була з ним, тож усе інше не мало значення.

      Одного дня я лежала на Лукасовій нозі, на яку впала після дуже напруженої гри в напад на взуття. Мені було незручно, але я занадто втомилася і не могла поворухнутися, тому моя голова лежала значно нижче за решту тіла.

      Я почула гуркіт, що ставав дедалі гучнішим, і Лукас врешті змінив позу: значить, він також його почув.

      – Що це, Белло?

      Я насилу підвелася. Гуляти? Смаколик? Лукас підійшов до вікна й визирнув у двір.

      – Мамо! – стривожено закричав він.

      Мама вийшла зі своєї кімнати.

      – Що таке?

      – Вони пригнали екскаватор! Вони збираються знести будинок, а там досі живуть коти! – Він підійшов до комода й ривком відкрив шухляду, а Мама підійшла до вікна. – Так, дивися. Ось візитка. Телефонуй у службу порятунку тварин. Поклич Одрі, а якщо її не буде, просто скажи їм, що забудовник збирається знести будинок, і коти загинуть!

      Я