Шлях додому. Брюс Кэмерон

звуків і видовищ, що у мене паморочилося в голові.

      Коли чоловік приніс мене в те місце, яке я невдовзі навчуся називати своїм домом, мене огорнув запах їжі, пилу, хімікатів і жінки. Він поставив мене на підлогу, яка виявилася вкритою неймовірно м’яким килимом. Чоловік пішов в інший бік кімнати, і я помчала за ним, а коли він зігнув ноги і сів поруч зі мною, заскочила йому на коліна.

      Я відчувала, як хвилювання чоловіка зростає, воно було на його шкірі. Так само напружувалася і Мама-Кішка, коли розуміла, що до отвору наближаються люди.

      – Лукасе? – почувся жіночий голос. Я зіставила його з запахом, що нашарувався на кожному предметі в кімнаті.

      – Привіт, мамо.

      До кімнати увійшла жінка й зупинилася. Я підбігла привітатися з нею, махаючи хвостом і намагаючись облизати їй руки.

      – Що це? – Її рот відкрився, а очі розширилися.

      – Це цуценя.

      Вона присіла і простягла руки, а я лягла на них, перекочуючись на спині й жуючи пальці.

      – Ну, я бачу, що це цуценя, Лукасе. Що воно тут робить?

      – Це вона.

      – Це не відповідь на моє запитання.

      – Приїхали люди зі служби порятунку тварин, щоб забрати решту котів. Принаймні більшість із них. У підвалі під будинком був виводок кошенят і це маленьке цуценя, – сказав він.

      – І ти приніс її додому, бо…

      Він підійшов і присів поруч із жінкою, і тепер аж двоє людей торкалися мене!

      – Бо ти лише поглянь на неї. Хтось покинув її, і вона пробралася до підвалу, де, мабуть, голодувала.

      – Лукасе, але ти не можеш мати собаку.

      Страх чоловіка вже зник, та я відчувала щось інше, що його непокоїло, інше почуття. Його тіло напружилося, а обличчя загострилося.

      – Я знав, що ти це скажеш.

      – Звісно, скажу. Ми ледве зводимо кінці, Лукасе. Ти знаєш, як дорого утримувати собаку? Рахунки від ветеринара і за собачий корм дуже швидко зростатимуть, – сказала вона.

      – Я пройшов другу співбесіду в асоціації ветеранів, і мені сказали, що лікар Ґанн має мене затвердити – я тепер усіх там знаю. Отже, я матиму роботу. Я отримуватиму гроші.

      Він гладив мене, і я відчувала, як розслаблююся і починаю засинати.

      – Річ не лише в грошах. Ми ж говорили про це. Я дуже хочу, щоб ти зосередився на вступі до медколеджу.

      – І я на ньому зосереджений! – Його голос прозвучав різко, і моя втома зникла. – Тебе не влаштовують мої оцінки? Якщо річ у цьому, поговорімо про це.

      – Звичайно ні, Лукасе. Оцінки, припини. Те, що ти несеш цей тягар на собі й лишаєшся відмінником, – це неймовірно.

      – То ти не хочеш, щоб я заводив собаку, чи не хочеш, щоб я приймав важливе рішення самостійно?

      Від його тону я стривожилася. Тицьнула в нього носом, сподіваючись, що він пограється зі мною і забуде про те, що його засмутило.

      Довга пауза.

      – Гаразд. Знаєш що? Я постійно забуваю, що тобі майже двадцять чотири роки. І занадто легко повертаюся до стосунків матері та сина, які у нас завжди були.

      – Завжди були, – його голос прозвучав пригнічено.

      Ще