Шлях додому. Брюс Кэмерон

бо я не знаю, що це за порода. Насправді її витягли з підвалу будинку, який ви збираєтеся знести. Там була купа котів, і багато з них досі в підвалі. Я намагаюся пояснити ось що: не всіх тварин спіймали. Тому за законом ви не можете знести будівлю, під якою живуть безпритульні коти.

      З отвору, що вів до лігва, я відчула запах Мами-Кішки і зрозуміла, що вона обережно підійшла ближче. Я почала крутитися, бо хотіла підійти до неї, та Лукасова рука зупинила мене. Я обожнювала, коли він тримав мене на руках, але іноді засмучувалася, коли наставав час погратися.

      – За законом, – задумливо повторив чоловік. – Ну, що ж, у мене є дозвіл на знесення. Він вивішений отут, бачиш? Тож насправді це таки за законом. Я нічого не маю проти котів, хіба що у моєї дівчини їх забагато. Але я повинен виконувати свою роботу. Розумієш? Нічого особистого.

      – Це і є особисте. Це особисте для котів. І особисте для мене, – виголосив Лукас. – Вони самі в усьому світі. Покинуті. Я єдине, що в них є.

      – Так, усе, не сперечатимуся.

      – Ми викликали людей зі служби порятунку тварин.

      – Не моя турбота. Ми не можемо чекати, доки вони приїдуть.

      – Ні! – Лукас широкими кроками підійшов до великої машини і став перед нею, а я пішла слідом, і повідець між нами не натягнувся. – Ви не можете цього зробити.

      Я глянула на величезну штуковину, не розуміючи, що це.

      – Ти починаєш дратувати мене, друже. Зійди з дороги. Ти порушуєш чуже право володіння.

      – І не поворухнуся, – Лукас підняв мене й притис до грудей.

      Чоловік підійшов до нас ближче, витріщаючись на Лукаса. Вони були одного зросту, обличчя до обличчя. Ми з Лукасом подивилися на нього у відповідь. Я замахала хвостом.

      – Ти справді хочеш у це влазити? – м’яко запитав чоловік.

      – Ви не проти, якщо я спочатку поставлю свою собачку?

      Чоловік відразливо відвернувся.

      – Казала ж мати, що будуть такі дні, – пробурмотів він.

      – Агов, Дейле! – гукнув один з чоловіків. – Я щойно говорив з Ґантером. Він сказав, що зараз приїде.

      – Добре. Чудово. Тоді хай розбирається з цим протестантом.

      Чоловік відвернувся і підійшов до своїх друзів. Я подумала, чи не захоче решта людей погладити мене. Мені це сподобалося б.

      Невдовзі під’їхала велика темна автівка, і з неї вийшов чоловік. Він поговорив із групою чоловіків, які дивилися на мене, тому що я була тут єдиною собачкою. Потім чоловік підійшов глянути на мене. Він був вищий за Лукаса й ширший. Коли він наблизився, я відчула з його одягу й віддиху запах диму, м’яса й чогось солодкого.

      – То в чому річ? – запитав він Лукаса.

      – Під будинком досі живе кілька котів. Я знаю, що ви не хочете ризикувати й завдавати їм шкоди, – відповів Лукас.

      Чоловік похитав головою.

      – Там немає ніяких котів. Ми переловили їх усіх.

      – Ні. Там досі є кілька тварин. Щонайменше троє.

      – Ну, ти помиляєшся, і у мене на це немає часу. Ми вже відстали від графіка через цих клятих котів, і я не витрачатиму ще один день на них. Я маю зводити будинки.

      – Що ви з ними зробили? З усіма