Шлях додому. Брюс Кэмерон

знаю. Іноді я взагалі не розумію людей.

      – Я жахливо почуваюся.

      – Не треба. Ви ж не знали, що він задумав. Хоч я не розумію, чому вони не відвезли тварин до якогось притулку. Ми могли б знайти кільком із них домівку, і у нас є зв’язки з безпечними місцями для безпритульних котів. Деякі люди навіть не намагаються вчинити правильно. – Жінка підняла мене. – Гаразд, маленька, готова їхати?

      Я замахала хвостом, а потім викрутила голову, щоб мати змогу бачити чоловіка. Саме у його руках я хотіла опинитися більше, ніж у будь-чиїх.

      – Гм, Одрі?

      – Що?

      – Я відчуваю, що це моє собача. Одне слово, технічно це я його знайшов.

      – О, – жінка поставила мене на землю, і я підійшла до чоловіка, щоб погризти його черевики. – Ну, я не можу так просто віддати тварину. Існують певні процедури.

      – Хіба що це моє собача, тоді ви мені його не віддаєте.

      – Гаразд. Послухайте. Я не хочу, щоб ця ситуація ставала незручною. Ви взагалі можете взяти цуценя? Де ви живете?

      – Тут поруч, у квартирі в будинку через дорогу. Саме тому я й побачив котів: постійно проходжу повз це місце. А одного дня вирішив їх підгодовувати.

      – Ви живете сам?

      Щось ледве помітне змінилося у настрої чоловіка. Я насторожено підняла голову, прагнучи, щоб він знову взяв мене на руки. Хотіла облизати йому обличчя.

      – Ні, я живу з мамою.

      – О.

      – Ні, це не те, про що ви подумали. Вона хвора. Була на війні, і, коли повернулася з Афганістану, у неї з’явилися певні симптоми. Тож я водночас навчаюся і працюю з асоціацією ветеранів, щоб надавати їй потрібну допомогу.

      – Мені дуже прикро.

      – Я вчуся онлайн. Це підготовчі курси медичного коледжу. Тож я багато часу проводжу вдома, і моя мама також. Ми зможемо приділити цуценяті стільки уваги, скільки знадобиться. І, гадаю, собака піде на користь нам обом. Мама поки що не може працювати.

      Він присів і взяв мене на руки. Нарешті! Він тримав мене, а я відкинулася на долоні й подивилася йому в обличчя. Відбувалося щось важливе, я відчувала це, хоча й не знала, що саме. Лігво, у якому народилася і де досі ховалася Мама-Кішка, здавалося місцем, яке я залишаю позаду. Тепер буду з цим чоловіком, куди б він не взяв мене з собою. Саме цього я хотіла: бути разом з ним.

      – Ви колись мали цуценя? – спитала жінка. – Ви знаєте, що вони потребують чимало уваги?

      – Я ріс із тіткою. У неї було два йоркширських тер’єри.

      – Цей цуцик уже більший за йорка. Вибачте, Лукасе, але я не можу. Це неетично. У нас є процедура перевірки. Одна з причин, чому до нас так рідко повертають тварин, – це дуже суворі вимоги.

      – Що ви хочете цим сказати?

      – Я відмовляю. Не можу дозволити вам забрати її.

      Чоловік глянув на мене й усміхнувся.

      – Ну, що, маленька, ти чула це? Вони хочуть забрати тебе в мене. Хіба ти цього хочеш? – Він схилився обличчям до моєї морди, і я його лизнула. Він усміхнувся. – Ми з цуценям голосуємо за те, що воно залишиться в мене. Два проти одного, – м’яко заперечив він жінці.

      – Ха, –