Шлях додому. Брюс Кэмерон

ми тебе не скривдимо.

      – Ось сучка – мати тих цуценят.

      – Вона нажахана. Дивись, щоб не вкусила.

      – Усе добре. З тобою все буде добре, дівчинко. Йди сюди.

      – Ґантер нічого не казав про собак.

      – І він не сказав, що тут буде стільки грьобаних котів.

      – Гей, хлопці, ви їх там ловите в сітки на вулиці?

      – Це збіса важко зробити! – прокричав хтось іззовні.

      – Нумо, цуцику. Прокляття! Дивіться! Зараз вийде сучка-мати!

      – Господи Ісусе! Є, собака у нас! – прокричав голос з вулиці.

      – Сюди, цуцики, сюди. Вони такі маленькі!

      – І ловити їх легше, ніж клятих котів, це вже точно.

      Ми чули ці голосні звуки, не розуміючи, що вони означають. Промінь світла пробився крізь тріщину до укриття за стіною, але людський запах не наблизився до нашої схованки. Суміш страху й котячих криків поступово зникла, як і решта звуків.

      Потім я заснула.

      Прокинувшись, я побачила, що матері не було. І братів і сестер також. Заглибина на землі, де ми народилися й лежали, поки мати нас годувала, досі пахла нашою родиною, але, коли я спробувала винюхати слід матері, мене накрило почуття порожнечі й самотності, від якого я заскавчала, а з мого горла вирвалися схлипування.

      Я не розуміла, що сталося, але з котів залишилися тільки Мама-Кішка та її кошенята. Нажахана, у пошуках відповідей і безпеки я повернулася до неї і висловила свій страх. Мама-Кішка витягла кошенят з-за стіни, і вони разом зібралися на невеличкому квадратному клапті тканини, який я вважала їхнім домом. Мама-Кішка ретельно обнюхала мене своїм чорним носом. Потім лягла, згорнувшись клубком навколо мене, а я рушила за запахом і почала смоктати молоко. Відчуття на язику були нові й дивні, але тепло та їжа були саме тим, чого я бажала, тому з вдячністю годувалася. За мить до мене приєдналися кошенята.

      Наступного ранку повернулося кілька котів-самців. Вони рушили до Мами-Кішки, яка попереджувально засичала, а потім повернулися до свого місця і позасинали.

      Пізніше, коли дуже яскраве світло в отворі почало тьмяніти, я почула запах ще однієї людини, іншої. Тепер, коли я вже розуміла різницю, то усвідомила, що раніше чула цей запах.

      – Киць-киць-киць!

      Мама-Кішка раптом зістрибнула з клаптика тканини, залишивши кошенят і мене. З її відходом нас накрила дивна хвиля холоду, і ми всі, приголомшені, притиснулися одне до одного, щоб заспокоїтися, звиваючись у клубок з кошенят і цуценяти. Я бачила, як вона підійшла до отвору, але не вилізла назовні – просто стояла в тьмяному світлі. Коти-самці були насторожі, та не пішли за нею до людини.

      – Ти лишилася сама? Я не знаю, що сталося. Мене не було поруч, але на землі є сліди, і я зрозумів, що тут були фургони. Вони забрали всіх котів?

      Людина пролізла крізь отвір, на мить затуливши світло. Це був самець – я відчула за запахом, хоча про відмінність між чоловіком і жінкою я дізнаюся пізніше. Він здавався трохи більшим, ніж люди, яких я бачила вперше.

      Знову мене потягло до цієї особливої істоти, а всередині почала підійматися якась непоясненна туга. Але, пам’ятаючи