Шлях додому. Брюс Кэмерон

не заборонено.

      – Ми нікого не збираємося арештовувати за зйомку, – додала жінка із запахом двох собак. – А ви справді нам сказали, що тут більше немає котів.

      – Я зі служби порятунку тварин, – озвалася Одрі зі свого місця. – Ми вже зателефонували до комісії з будівництва. Вони відкликають дозвіл на знесення через наявність бездомних котів. Офіцери, якщо він знесе цей будинок, це буде незаконно.

      – Це неможливо, – глумливо промовив димно-м’ясний чоловік. – Вони не працюють так швидко. Вони так швидко навіть на кляті телефонні дзвінки не відповідають.

      – Відповідають, коли телефонує членкиня нашої ради директорів. Вона представниця округу, – відповіла Одрі.

      Двоє людей у темному одязі переглянулися.

      – Це не наші повноваження, – сказав чоловік.

      – Але ж ви бачили кішку. Захист тварин і є вашими повноваженнями, – заперечила Одрі.

      Я не розуміла, чому жінка не підходить, а вона й далі стояла біля припаркованих автівок. Я хотіла, щоб вона погралася з нами!

      – Поки всі тут стоять, я втрачаю гроші! Очікую, що поліція все ж таки виконає свою роботу і прожене цих людей під три чорти! – гнівно промовив чоловік з димним і м’ясним запахом.

      Люди в темному одязі з предметами на поясі й були поліцією. Чоловік і жінка напружилися.

      – Сер, – звернулася жінка до Лукаса, – приберіть, будь ласка, собаку і відійдіть на тротуар.

      – Ні, якщо він збирається повалити будинок на купку безпорадних котів, – уперто відповів Лукас.

      – Господи Ісусе! – крикнув димно-м’ясний чоловік.

      Пара в темному одязі переглянулася.

      – Лукасе, якщо мені знову доведеться вас просити, то я надягну на вас наручники й посаджу на заднє сидіння нашої машини, – сказала поліцейська.

      Якусь мить Лукас стояв мовчки, а потім ми разом підійшли до Одрі, щоб вона могла погладити мене. Я була така рада її бачити! А ще тішилася, що поліцейські й димно-м’ясний чоловік пішли за нами, аби ми всі могли бути разом.

      Димно-м’ясний чоловік глибоко вдихнув.

      – Тут було кілька десятків котів, але тепер немає. Кішка, яку ми щойно бачили, могла просто прийти перевіри ти, що там усередині, та це не означає, що вона живе тут.

      – Я бачу її щодня, – сказав їм Лукас. На вітрі затріпотів клаптик паперу і пролетів повз мене. Я рвонулася, щоб упіймати його, але повідець потягнув мене назад. – Вона справді тут живе. І ще кілька котів.

      – Щодо решти котів. До якого притулку ви їх відвезли? Я ніде не можу їх знайти, – уїдливо запитала Одрі.

      – Так, ну, по-перше, офіцери, цей тип, Лукас, порізав мені огорожу. Він підгодовував котів! А по-друге, вона має рацію: ми залучили сторонню фірму, щоб гуманним шляхом виловити їх. Я не знаю, що зробили з котами. Мабуть, усім знайшли гарну домівку.

      – Тобто він підгодовував котів, яких, за вашими словами, тут тепер немає. – Жінка в темному одязі кивнула.

      Усі якусь мить стояли мовчки. Я позіхнула.

      – Гей, Ґантере! – гукнув один із запилених чоловіків. – Менді на зв’язку. Вона каже, що це стосовно