Шлях додому. Брюс Кэмерон

щоб я могла нападати. Я була така щаслива, що він поруч, так раділа його сміхові, що могла б усю ніч гратися в цю гру.

      У двері постукали, і Лукас на якусь мить завмер, а потім пішов до дверей. Я попрямувала за ним. Він приклав око до дверей, а я крізь щілину внизу відчула запах чоловіка в холодному повітрі. Це був той, що пахнув димом і м’ясом.

      Лукас стояв нерухомо. Чоловік знову постукав. Зрештою, Лукас відчинив двері, відсунувши мене ногою, як робив зазвичай.

      – Нам треба поговорити, – сказав чоловік Лукасу.

      Розділ 4

      – Поговорити про що? – запитав Лукас.

      – Можна мені увійти? Чи ти хочеш, щоб я стояв у дверях?

      – Можете пройти, – Лукас відійшов від дверей, і чоловік зайшов, озираючись навколо.

      Лукас зачинив двері, і дивовижний потік ароматів знадвору, що залітав до квартири, перервався.

      Чоловік сів на дивані.

      – Милий цуцик, – він простягнув мені пальці, щоб я понюхала їх. – Це пітбуль?

      – Це дівчинка. Ми не знаємо. Вона жила під будинком на тому боці вулиці.

      Чоловік на мить завмер, і я з цікавістю подивилася на нього. Потім він відкинувся на дивані.

      – Так, щодо будинку. То я не помилився, що це ти підгодовував котів?

      – Так, це був я.

      – Гаразд, це іронія долі, не думаєш? У мене через тебе виникла проблема. Ти розставив миски з котячою їжею – і привів котів. Це закон природи. І, якщо не помиляюсь, це ти підрізав мою огорожу, чи не так?

      Лукас не відповів.

      – Слухай, я прийшов розважливо з тобою поговорити. Ти, здається, не бачиш повної картини.

      Вони просто сиділи, і мені урвався терпець. Я напала на пухнастий скрипучий м’ячик, що лежав на підлозі. Ніяк не могла його вхопити, бо від усіх моїх спроб він відкочувався геть, тож я стрибнула зверху, усе-таки його підкоривши. Я загарчала, відчуваючи лють і тріумф.

      – Вибачте, містере… Гм…

      – Зви мене Ґантером. Я намагаюся з тобою потоваришувати.

      – Гаразд, Ґантере, – погодився Лукас.

      Димно-м’ясного чоловіка звали Ґантер.

      – Що ж, вибачте, але вашій бригаді було байдуже, коли я повідомив, що в підвалі живуть коти, – продовжив Лукас. – Вони просто збиралися знести будівлю, навіть якби там загинули невинні тварини.

      – Так, а потім ти викликав загін захисників тварин, а вони зателефонували до адміністрації округу, і тепер мій дозвіл скасовано. А це означає, що може пройти кілька тижнів, перш ніж його відновлять. До біса тижні, вони не роблять нічого швидше, ніж за місяць, тож чекатимемо кінця літа, а може, і довше. А я платитиму відсотки за позикою і зарплату бригаді, а ще у мене є обладнання, і це вартуватиме мені купи грошей. Усе через кляту кішку. А ти знаєш, що не існує закону, який заборонив би мені пристрелити цю тварину, якщо захочу?

      – Там більше, ніж одна кішка. Ви справді хочете перестріляти їх? Це хороша реклама?

      – Саме тому я тут. Я не хочу цього робити. Але ти чудово розумієш, що тієї ж хвилини, коли ми почнемо зносити цю будівлю, коти кулею вилетять із підвалу.