Шлях додому. Брюс Кэмерон

напруження для решти тварин, але здавалася абсолютно безглуздою.

      Окрім Мами-Кішки, я не спілкувалася з дорослими котами. Вони поводилися так, наче мене не існує. Я бавилася з кошенятами. Ми боролися, видиралися одне на одного й ганялися весь день. Іноді я гарчала на них, роздратована грою, яка чомусь здавалася мені неправильною. Я хотіла залазити їм на спинки й кусати за загривки, але вони, схоже, цього не розуміли. Кошенята обм’якали, коли я збивала їх з ніг чи залазила зверху на їхні крихітні тільця. Іноді вони згорталися навколо моєї морди або били по ній крихітними гострими пазурами, стрибаючи з усіх кутків.

      Уночі я сумувала за братами і сестрами. Сумувала за мамою. У мене була родина, та я розуміла, що коти відрізняються від мене. У мене була зграя, але зграя кошенят, і це здавалося неправильним. Я почувалася тривожною і нещасною, іноді скавчала, виплескуючи свої страждання. Мама-Кішка облизувала мене, і мені ставало трохи краще, але все одно не так, як мало бути.

      Майже щодня приходив чоловік і приносив їжу. Мама-Кішка покарала мене швидким ляпасом по носі за мою спробу наблизитися до нього, і я засвоїла правило лігва: люди не мають нас бачити. Здавалося, ніхто з котячих не хотів відчути дотик людини, але моє бажання, щоб чоловік узяв мене на руки, посилювалося, і тому підкорюватися законам лігва ставало складніше.

      Коли Мама-Кішка припинила нас годувати, нам довелося призвичаїтися до їжі, яку приносив чоловік, – смачних сухих шматочків і часом вологого сирого м’яса. Коли я звикла до зміни їжі, мені стало значно краще. Я так довго голодувала, що цей стан здавався природним, але тепер могла їсти досхочу і хлебтати стільки води, скільки зможу. Я їла більше за всіх котячих братів і сестер разом узятих і була помітно більшою за будь-кого з них, хоч мої розміри їх не вражали. Вони рішуче відмовлялися гратися правильно і продовжували дряпати мені носа.

      Ми наслідували поведінку Мами-Кішки й відходили від отвору, коли там з’являлася людина, але в інший час я зважувалася підійти аж до самого краю, поглинаючи насичені аромати ззовні. Уночі Мама-Кішка іноді виходила, і я відчувала, як кошенятам кортить приєднатися до неї. Мене ж більше приваблювало денне світло, але я пам’ятала про Маму-Кішку і знала, що вона швидко припинить будь-яку спробу вийти через отвір.

      Одного разу чоловік, чий запах став мені таким же знайомим, як запах Мами-Кішки, з’явився по той бік отвору, видаючи звуки. Я відчула, що поруч з ним було ще кілька людей.

      – Зазвичай вони сидять біля задньої частини. Їхня мати підходить ближче, коли я приношу їжу, але не дозволяє себе торкатися.

      – У підвалі є інший вихід, окрім цього вікна? – Це був інший голос на додачу до нового запаху – жінка. Я несвідомо замахала хвостом.

      – Не думаю. Як усе відбуватиметься?

      – У нас є великі рукавиці для захисту, а якщо ви станете тут із сіткою, то зможете піймати всіх котів, що проскочать повз. Скільки їх там?

      – Зараз точно не знаю. Ще нещодавно кішка, вочевидь, годувала, але якщо там і є кошенята, то вдень вони