Дон Жуан. Джордж Гордон Байрон
Читать онлайн.| Название | Дон Жуан |
|---|---|
| Автор произведения | Джордж Гордон Байрон |
| Жанр | Зарубежные стихи |
| Серия | Шкільна бібліотека української та світової літератури |
| Издательство | Зарубежные стихи |
| Год выпуска | 1824 |
| isbn | 978-966-03-7996-1 |
Мені принаймні це допомагало,
тож і на вас впливати має вдало.
Так, батьківщини межі здаленілі
спроможні душу збурити сумну!
Відчули це народи навіть цілі,
коли рушали з дому на війну.
Прощання… Очі в мить оту зболілі
позбавити надовго можуть сну —
і від чужого двору або хати
буває зір не легко відірвати.
Жуан лишав там доброго багато —
і матір, і коханку молоду,
а це не те, що жінку залишати,
хоч все у тебе з нею й до ладу!
І недруга нелегко виряджати…
Та тяжчого я лиха не знайду,
аніж створіння кидати кохане —
принаймні доки ще щось не нагряне.
Немов єврей на ріках Вавилону,
Жуан і свій оплакував Сіон.
І я пустив би крапельку солону,
та сльози не беруть мене в полон.
Мандруйте, люди, з юності до скону,
це бадьорить і розвіває сон!
Можливо, згодом нишком у валізу
до вас і я з романом цим пролізу.
Він відпливав, з морською гіркотою
змішавши сліз гарячі ручаї.
«Краса – красі!»101 (Цитатою меткою
люблю знання підкреслити свої!
І королева датська над труною
Офелії вжила також її.)
Жуан зітхав, і витирав обличчя,
і виправитись клявся якнайшвидше.
«Прощай, моя Іспаніє! Я плачу, —
він вигукнув. – Можливо, в далині
життям своїм платити за невдачу,
як всім вигнанцям, суджено мені.
І, Джуліє, прощай, бо не побачу
я вже тебе в далекій стороні!»
Він лист від неї видобув з кишені
і прочитав слова її натхненні.
«О, я тебе ніколи не забуду!
Та випариться швидше океан,
ніж в непрощенну я впаду облуду
і на подібний зважуся обман.
Нехай Господь віддасть мене до суду,
якщо лихий затьмить мене дурман!»
Тут хвиля враз ударила супроти,
і він замовк від нападу нудоти.
«Та швидше небо зіллється з землею!» —
(а напади все дужчі почались).
«Краси немає схожої з твоєю!
(Допоможіть зійти мені униз.
Мерщій! Дивіться, як хитає рею!..)
О Джуліє, ти чуєш? Відгукнись…»
Але нудота почалась така вже,
що він замовк – замало не назавше.
Він болі відчував такі великі
в душі, чи, власне, в шлунку і навкруг,
що мучать, незважаючи на ліки,
коли коханка зраджує чи друг,
чи ми когось втрачаємо навіки
і гинемо й самі, як від недуг.
Він ще пишніше мовив би, ніж доти,
коли б не напад дикої блювоти.
Кохання – річ капризна. Лихоманку
саме із примхи власної завдасть.
А випадковий нежить схопиш зранку
та чхнеш – і зникне геть його напасть.
Кохання
«