Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

так, – відповів ти, лягаючи поряд зі мною, твої вуста навпроти моїх. – Коли б я не пестив себе, я завжди думаю про тебе.

      Моє тіло вкрила хвиля тремтіння.

      – Я також, – прошепотіла я між подихами.

      Я кінчила тридцять секунд потому.

      10

      У перші півроку я завжди дізнавалася щось нове про тебе, і це здавалося мені сексуальним, дивовижним, привабливим.

      Наприклад, як того дня, коли я зайшла до тебе після роботи, а ти сидів на підлозі по-турецьки, схрестивши ноги, оточений купою паперових квадратиків, розмірами приблизно як аркуш для приміток.

      Я кинула сумку на кухонний столик і зачинила двері.

      – Що відбувається? – запитала я.

      – За два тижні в моєї мами день народження, дев’ятнадцятого вересня, – відповів ти й підняв погляд, сортуючи папір. – Через те, що цього року не можу летіти додому, я вирішив придумати щось значуще, щоб відіслати їй.

      – Отже, ти робиш… паперову мозаїку? – запитала я, наближаючись до тебе.

      – У певному сенсі, – сказав ти. – Це світлини, на яких я разом із мамою. – Ти показав мені папірці. Я придивилась і побачила вас на випускному. Ось ви вдвох у шортах сидите біля басейну, звісивши ноги. Ось ти на ґанку наставляєш їй ріжки.

      – Вау, – вигукнула я.

      – Я витратив майже цілий день, аби роздрукувати їх, – сказав ти, – а тепер упорядковую їх за кольором. Хочу, щоб скидалося на калейдоскоп.

      Я вмостилася на підлогу поруч, і ти швидко мене поцілував.

      – Чому саме калейдоскоп? – запитала я, підіймаючи світлину, де ви з мамою стоїте спиною до спини, ти трішки вищий від неї. У вас однакове кучеряве світле волосся – важко сказати, де закінчувалася мама й починався ти.

      – Мені тут чотирнадцять, – промовив ти, зазираючи через плече.

      – Ти був гарненьким, – сказала я. – Чотирнадцятирічна я закохалась би в чотирнадцятирічного тебе.

      Ти усміхнувся і стиснув мою ногу.

      – Навіть не бачивши твоєї фотографії в чотирнадцять, я викручусь і скажу, що було б навпаки.

      Тепер усміхнулась я. Відклавши світлину, я знову запитала:

      – Чому калейдоскоп?

      Ти провів рукою по чолу, прибираючи локони з очей.

      – Я ніколи нікому не розповідав цієї історії, – тихо промовив ти.

      Я взяла ще кілька світлин. Ви з мамою задмухуєте свічки на її святковому торті на день народження. Ось стоїте на тлі мексиканського ресторану, і мама тримає тебе за руку.

      – Тобі не обов’язково мені відповідати, – сказала я, гадаючи, чи це батько фотографував вас, допоки тобі не виповнилося дев’ять, і хто фотографував вас потім.

      – Знаю, – відповів ти, – але я хочу. – Ти підсунувся ближче, обличчям до мене, наші коліна були поруч. – За рік після того, коли мої батьки розійшлися, з грошима було дуже скрутно. Повертаючись додому після школи, я заставав маму частіше в сльозах, аніж за малюванням. Тоді я був упевнений, що будь-яке святкування мого дня народження буде відстійним. Я сказав їй, що не хочу влаштовувати вечірку з друзями. Я не хотів, аби мама турбувалася, де взяти на неї гроші.

      Мене