Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

знайомства. Цілувати тебе посеред трагедії та смерті було водночас абсолютно істинним і абсолютно хибним. Але я зосередилася на правильній частині, як робила завжди.

      Моя рука просковзнула до задньої кишені твоїх джинсів, а ти так само запустив свою руку до моїх. Ми міцніше притислися одне до одного. У кімнаті дзвенів телефон, але ти не звертав на це уваги. Потім дзвінки лунали з кімнати Скотта.

      За мить до кухні увійшов Скотт і покашляв. Ми відступили одне від одного й подивилися на нього.

      – Тебе шукає Стефані, Ґейбе, – сказав він. – Її дзвінок на утриманні.

      – Хто така Стефані? – запитала я.

      – Ніхто, – відповів ти в ту мить, коли Скотт вимовив: «Його колишня», – а потім звернувся до тебе: «Чувак, вона ридає».

      Ти збентежено переводив погляд від Скотта на мене й навпаки. Потім сказав йому:

      – Передай їй, що я зателефоную за кілька хвилин.

      Скотт кивнув і пішов геть, а ти взяв мене за руку, переплівши свої пальці з моїми. Наші очі зустрілися, як тоді, на даху, і я не змогла відвести погляд. Моє серцебиття прискорилося.

      – Люсі, – промовив ти, наповнюючи моє ім’я бажанням, – я знаю, що зараз зі мною ти, і це матиме дивний вигляд, але мені потрібно переконатися, що з нею все гаразд. Ми зустрічались минулого року і розійшлися лише місяць тому. У такий день…

      – Зрозуміло, – відповіла я. І дивно: через те, що, більше не зустрічаючись зі Стефані, досі піклуєшся про неї, ти став мені подобатися ще більше. – У будь-якому разі, гадаю, мені час повертатися до своєї кімнати, – промовила я, хоча йти зовсім не хотілося. – Дякую тобі за… – я почала речення, не знаючи, як закінчити, і лише потім усвідомила, що так і не змогла це зробити.

      Ти стиснув мої пальці.

      – Дякую, тобі за те, що зробила цей день чимось більшим, – сказав ти. – Люсі. Люс. Luz іспанською – світло, чи не так? – Ти спинився. Я, погоджуючись, кивнула. – Що ж, дякую тобі за те, що наповнила темний день світлом.

      Ти вклав у ці слова почуття, які я не могла висловити.

      – Ти зробив те ж саме для мене, – відповіла я. – Дякую тобі.

      Ми знову поцілувалися, і відірватися від тебе було важко, як і йти геть.

      – Я зателефоную тобі пізніше, – пообіцяв ти. – Знайду твій номер у довіднику. Вибач за начос.

      – Бережи себе, – відповіла я. – Ми завжди можемо з’їсти начос іншим разом.

      – Звучить непогано, – сказав ти.

      І я пішла розмірковуючи: хіба можливо, щоб в одному з найжахливіших днів, який я колись переживала, якимось чином збереглася дорогоцінна дрібка доброти.

      Ти й справді зателефонував мені за кілька годин, але розмова була не такою, на яку я очікувала. Ти сказав, що тобі прикро, дуже прикро, але ви зі Стефані знову зійшлися. Зник її старший брат – він працював у Всесвітньому торговому центрі, – і ти був потрібен їй. Ще сказав, що сподіваєшся на моє розуміння, і знову подякував за те, що я принесла світло в такий страшний полудень. Запевнив, що моя присутність для тебе багато значить. І знову вибачився.

      Мені не слід було засмучуватися,