Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

– проголосила вона і, потягнувши мартіні, додала: – Іди, подякуй йому, імениннице.

      Я поставила мартіні на столик, але потім передумала, узяла келих із собою і, трохи похитуючись на високих підборах, попрямувала до тебе.

      – Дякую, – промовила я, умощуючись на стілець ліворуч від тебе.

      – Із днем народження, – відповів ти. – Гарна корона. Я засміялась і зняла її.

      – Тобі пасуватиме краще. Хочеш спробувати? – запропонувала я.

      Ти натягнув корону, розбурхавши свої локони папером.

      – Шикарно, – оцінила я.

      Ти усміхнувся й поклав корону на барну стійку.

      – Я ледве тебе впізнав, – промовив ти. – Ти щось зробила з волоссям.

      – Зробила чубчик, – відповіла я, поправляючи зачіску.

      Ти роздивлявся мене як тоді, на кухні, з різних боків.

      – Вродлива з чубчиком чи без.

      Ти трохи ковтав слова, і я зрозуміла, що ти ще п’яніший за мене. Через це я замислилась: чому ти тут, на самоті, нетверезий о сьомій годині вечора в четвер.

      – Як справи? – запитала я. – Усе гаразд?

      Ти сперся на лікоть і притулив щоку до долоні.

      – Не знаю, – відповів. – Ми зі Стефані знову розійшлися. Я ненавиджу свою роботу. А США вторглися в Ірак. Щоразу, коли я бачу тебе, світ розвалюється на шматки.

      Я не знала, як реагувати на інформацію про Стефані або на твердження, що світ руйнується, тому просто зробила ще один ковток мартіні.

      Ти провадив:

      – Можливо, Всесвіт знав, що мені потрібно знайти тебе сьогодні. Ти наче… Пегас.

      – Крилатий кінь, як в «Іліаді»? – перепитала я. – Чоловічої статі?

      – Ні, ти точно жінка, – відповів ти.

      Я всміхнулася. Ти продовжував говорити.

      – Але Беллерофонт ніколи б не переміг Химеру без Пегасової допомоги. Пегас зробив його кращим, – сказав ти. – Йому довелося злетіти над усім: над болем, над жалем – і він став великим героєм.

      Я не задумувалася над цим міфом із такого боку. Я сприймала його, як міф про командну роботу, про співпрацю і партнерство; мені завжди подобалося, як Пегас дозволив Беллерофонту осідлати його. Але можу сказати, що твоя інтерпретація була важливою для тебе.

      – Що ж, дякую за комплімент. Хоча я віддала б перевагу порівнянню з Афіною, Ге´рою, навіть Горгоною.

      Куточки твоїх губ вигнулися.

      – Ні, не Горгона. Немає змій на голові.

      Я торкнулася волосся.

      – Ти не бачив, який я маю вигляд зранку.

      Ти подивився на мене так, ніби хотів це побачити.

      – Чи я колись перепрошував? – запитав ти. – За те, що сталося. З нами. Я не про те, що поцілував тебе. А про… – ти здригнувся. – Я прошу вибачення за те, що сталося потім. Я намагався вчинити правильно. Зі Стефані. Життя – це…

      – Складна штука, – завершила я за тебе. – Усе гаразд. Чимало води збігло з того часу. І ти перепрошував. Двічі.

      – Я досі думаю про тебе, Люсі, – промовив ти, дивлячись у пустий келих з-під віскі (цікаво, скільки ти вже випив). – Я думав про роздоріжжя: що б сталося, якби ми обрали путь. Лягли два шляхи й розійшлися