Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

Я також!

      – Як гадаєш, можливо, нехай Електрі подобається зіркобол, а її батькові – ні, – запитала я, коли ми закінчили читати. – Трохи вдарити по гендерному стереотипу? Мабуть, варто буде запропонувати.

      – Гадаю, це чудова ідея, – відповів ти, дивлячись на мене трохи довше, ніж зазвичай. У ту мить здалося, наче тобі подобається не лише моя ідея, а кожна складова тієї людини, якою я була.

      Я зробила кілька приміток у сценарії, потім перечитала сцену про себе.

      – Як думаєш, можливо, Електрі слід перелічити кілька речей, які вони з батьком роблять разом? Чи підсилить це діалог?

      Цього разу ти не відповів на моє питання, тож я повернулася, щоб глянути на тебе. Твою увагу привернув голуб, який воркував на пожежних сходах.

      – Боюсь, я перетворюся на нього, – промовив ти.

      Я відклала сценарій.

      – Перетворишся на кого? – Безглуздо, але спершу я подумала про голуба.

      Ти потер рукою неголене підборіддя.

      – На свого батька. Боюся, що не досягну всіх своїх мрій. Що через це стану злим, уразливим, зламаним зсередини й завдаватиму шкоди всім навколо.

      – Які в тебе мрії? – запитала я. – Це нові мрії?

      – Ти знаєш, хто такий Стів МакКаррі?

      Я заперечливо похитала головою, тож ти підняв з підлоги лептоп, вбив у пошук кілька слів і повернув екран до мене. Я побачила дівчину на обкладинці «National Geograp hic».

      Вона була в хустині й мала зелені очі, від яких наче прикипаєш до місця, а ще загнаний і заляканий вигляд.

      – Ось це, – сказав ти, – одна з його світлин. Сьогодні ми розглядали його роботи на курсах фотографії, і я відчув її. У своєму серці, у душі, там, де відчуваєш найглибше. Цим я хочу займатися. Цим я мушу займатися.

      У твоїх очах палав вогонь, якого я досі не бачила.

      – Я зрозумів: якщо хочу змінити становище, дійсно змінити його, як-от ти зі своєю програмою, мені треба поїхати з Нью-Йорка. Я зі своїм фотоапаратом можу зробити більше деінде.

      – Поїхати? – луною повторила я. Зі всього, що ти сказав, це було єдине слово, що застрягло в моїх мізках, сяючи там, наче неоновий знак «Швидкої допомоги». – Про що ти говориш? А як же ми?

      Твоє обличчя на мить потемніло, і я зрозуміла, що не на таку відповідь ти очікував. Але справді, на що ти очікував?

      – Я… Я не думав про нас… Це моя мрія, Люсі, – сказав ти благаючим голосом. – Я визначився зі своєю мрією. Хіба ти не можеш потішитися за мене?

      – Як я можу радіти мрії, яка не враховує мене? – запитала я.

      – Вона не не враховує тебе, – заперечив ти.

      Я пам’ятала, що ти мені сказав за кілька місяців до того в парку, про своїх батьків. Я намагалася вимкнути той неоновий знак та ігнорувати те, що слово «поїхати» може зробити з моїм всесвітом, ігнорувати питання, які ти лишив без відповіді.

      – Ти визначився зі своєю мрією, – повторила я. – Твоя мрія не дрібниця.

      Я бачила, як на твоїх віях скупчуються сльози.

      – Я хочу змусити всіх усвідомити, що люди в усьому світі мають такі ж мрії, що ми