Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

уможливила розмови вголос.

      – Добре, – сонно мовила я у відповідь, – можеш звільнятися.

      Ти провів великим пальцем уздовж нижньої частини моїх грудей.

      – Я хочу займатися чимось значущим, – сказав, зігріваючи теплим диханням мою шию. – Як ти казала.

      – М-м-м, – промугикала я у півсні.

      – Але досі мені не вдалося.

      – Вдалося що? – пробурмотіла я.

      – Річ не тільки в тому, щоб віднайти прекрасне, – сказав ти, і ці слова змусили мене прокинутися. – Я хочу фотографувати все: щастя, сум, радість, руйнування. Я хочу розповідати історії за допомогою фотоапарата. Ти ж розумієш, правда, Люсі? Стефані не розуміла. Але ти там була і знаєш, як це змінило твій погляд на світ.

      Я перекотилася так, щоб ми лежали обличчям до обличчя, і ніжно поцілувала.

      – Звичайно, я розумію, – прошепотіла, перш ніж мене огорнув сон.

      Але я насправді не знала, що ти мав на увазі, не знала, як це тебе затягне. Що, зрештою, приведе тебе до цієї миті, зараз. Я була захмелілою, стомленою і, нарешті, у твоїх обіймах, як собі уявляла безліч разів. Я погодилась би будь із чим, про що б ти тоді мене запитав.

      8

      Ти звільнився з роботи, звичайно ж, аби записатися на курси фотографії. І ми продовжували зустрічатися. Наш зв’язок міцнішав, що більше часу ми проводили разом, шукаючи розраду, надію й підтримку в обіймах одне одного. Ми роздягались у ресторанних туалетах, не в змозі чекати, доки опинимося вдома. Ми притискали одне одного до стін будинків, і в той час, коли наші вуста зустрічалися, цеглини врізались у плечі. Ми влаштовували в парку пікніки, наповнюючи пляшки з-під яблучного соку білим вином, а потім лежали поруч, дихаючи запахом бруду, свіжоскошеної трави та одне одного.

      – Я хочу більше дізнатися про твого батька, – сказала я за кілька місяців після нашого возз’єднання, з розплющеними очима ступила на лінію розлому, ризикуючи викликати землетрус.

      – Нема чого розповідати, – відповів ти, посунувшись, і моя голова, яка відпочивала на твоїй руці, опинилася на твоїх грудях. Твій голос був спокійний, але я відчула, як напружилися м’язи. – Він покидьок.

      – Чому покидьок? – спитала я, повертаючись і обіймаючи тебе рукою, пригортаючись іще ближче. Іноді я відчувала, що ми ніколи не будемо достатньо близькими. Я прагнула залізти тобі під шкіру, всередину твоєї свідомості, щоб дізнатися все можливе про тебе.

      – Мій батько був… непередбачуваним, – повільно промовив ти, ніби підбирав це слово максимально обережно. – Коли я став достатньо дорослим, то захистив маму.

      Я підняла голову й подивилася на тебе. Не була впевнена, що казати та скільки мені дозволено питати. Я хотіла дізнатися про твоє визначення «достатньо дорослий». Чотири роки? Десять? Тринадцять?

      «О, Ґейбе», – лише про це я могла тоді думати. Мені прикро, що я не мислила про більше.

      – Вони з мамою познайомилися в школі мистецтв. Вона розповідала, що він був чудовим скульптором, але я ніколи не бачив жодної його роботи. – Ти важко ковтнув. – Він усі їх знищив, до єдиного шматка, одразу після мого народження.