Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

куди?

      – Зі мною, – сказав ти й замріяно провів пальцями по моїй косі.

      Це був інтимний жест, схожий на те, що відбувається після руйнування всіх бар’єрів в особистому просторі. Наче їсти з чужої тарілки, не питаючи дозволу.

      І раптом я відчула зв’язок з тобою, ніби твоя рука на моєму волоссі означала щось більше, ніж вільні неспокійні пальці.

      Я згадувала цю мить довгий час, коли вирішила пожертвувати своє волосся, і стиліст вручив мені мою косу, загорнуту в поліетилен, яка мала ще темніший каштановий колір, ніж зазвичай. Хоча ти в той момент був далеко, я відчувала, що зраджую тебе, ніби перерізаю наш зв’язок.

      Але пізніше того дня, доторкнувшись до мого волосся, ти одразу збагнув, що зробив, і опустив руку на коліна. Ти знов усміхнувся до мене, але цього разу твоїх очей я не побачила.

      Я знизала плечима і сказала: «Гаразд».

      Світ наче тріснув на шматки, так, ніби ми проходимо крізь розколоте дзеркало всередину, у розбите місце, де ніщо не має сенсу, де наші щити опущені, а стіни зруйновані. У такому місці немає жодних підстав говорити «ні».

      3

      Ми піднялися ліфтом на одинадцятий поверх корпусу В’єн, а потім ти відчинив вікно в кінці коридору.

      – Дехто показав мені це на другому курсі, – сказав ти. – Це найнеймовірніший краєвид на Нью-Йорк, який ти колинебудь бачила.

      Ми вилізли крізь вікно на дах, і мені відібрало подих. З південного боку Мангеттена здіймався дим. Небеса посіріли, саван із попелу огорнув місто.

      – О Господи, – промовила я. Очі наповнилися слізьми. Я уявляла, що раніше було на тій території. Побачила порожнє місце, де стояли вежі. Це мене неймовірно вразило. – У тих будівлях перебували люди.

      Твоя рука знайшла мою і тримала її.

      Ми стояли там, дивлячись на наслідки катастрофи, сльози текли по наших обличчях, і я не знаю, скільки це тривало. Там, нагорі, з нами, мабуть, перебували інші люди, але я не можу їх згадати. Лише тебе. І вигляд того диму. Це в’їлося в мозок.

      – Що відбувається? – нарешті прошепотіла я. Побачивши все це, зрозуміла масштаб атаки. – Що далі?

      Ти подивився на мене, і наші погляди, досі повні сліз, зімкнулися з особливим магнетизмом, який ігнорує навколишній світ. Твоя рука плавно ковзнула до моєї талії, і я стала навшпиньки, щоб зустріти твої вуста на півшляху. Ми притиснулися одне до одного так, ніби це мало б захистити нас від будь-чого, що станеться потім. Ніби єдиний спосіб лишатися в безпеці – притиснутися до твоїх губ. Тієї миті, коли твоє тіло обгорнуло моє, я відчула себе в безпеці, укрита силою і теплом твоїх рук. Твої м’язи тріпотіли під моїми руками, і я сховала пальці у твоєму волоссі. Ти обвив мою косу навколо своєї долоні, потягнув її й відхилив мою голову назад. І я забула про весь світ. У ту мить існував тільки ти.

      Роками я відчувала себе винною. Винною в тому, що вперше ми поцілувалися тоді, коли місто палало; у тому, що тієї миті змогла розчинитись у тобі. Але пізніше я дізналася, що ми не були одні. Люди пошепки розповідали мені, що того дня вони кохалися. Зачинали дитину. Заручалися. Уперше казали «Я кохаю