Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

а потім… ми могли б зайти до «Faces & Names». Ти будеш найсексуальнішою дівчиною в залі.

      Я обвила тебе руками у вдячних обіймах. Твій дарунок був таким обміркованим, призначеним лише мені. Я уявила, як ти проглядаєш «Time Out New York» у пошуках ідеального побачення, заходиш до магазину й почуваєшся не у своїй тарілці, торкаєшся шовку й атласу, уявляючи тканину на моєму тілі. Обираєш колір, завдяки якому я сяятиму.

      – Мені дуже пощастило, – сказала я. – Бути з тобою – це насправді бути найщасливішою дівчиною у світі.

      – Гадаю, ти все наплутала, – заперечив ти. – Це я щасливчик. Як би мені хотілося зробити ще більше, щоб показати тобі, наскільки дивовижно бути тут, просто зараз, із тобою.

      – Що ж, – сказала я, схопивши тебе за ремінь і притягнувши до себе, – я могла б вигадати кілька речей, які б ти міг зробити.

      Того дня ми навіть не дісталися ліжка. Здавалося, що килим під нами запалає.

      Ми лежали поруч на підлозі, навколо був розкиданий одяг.

      Ти сказав:

      – Чи ти колись уявляла собі, що кохання до когось буде відчуватися саме так?

      Я міцніше притулилася до тебе. Твоя рука обняла моє плече.

      – Ніколи, навіть у найсміливіших мріях, – відповіла я. – Це наче ти моя зірка, Люсі, моє сонце. Твоє світло, твоя сила тяжіння…Я навіть не знаю, як висловити, що ти означаєш для мене.

      – Я б назвала нас подвійною зорею, – сказала я, повільно пробігаючи пальцями до твого стегна. Я не могла відірвати від тебе руки. Жодного самовладання. – Ми обертаємося одне навколо одного.

      – Господи, Люсі, – промовив ти. – Твій розум такий же блискучий, як і твоє тіло. – Ти сперся на лікоть, подивився на мене й запитав: – Ти віриш у карму?

      – У карму, як в індуїзмі? Чи щось типу я вкраду чиєсь таксі, то буду проклята, і мене спіткає така доля? – запитала я у відповідь.

      Ти усміхнувся.

      – У цьому місті насправді існує карма з таксі, але це не зовсім те, про що я говорю. І також це не про карму в індуїзмі. Думаю, це взагалі не про карму. Це більше схоже на… як гадаєш, ми можемо кохати одне одного так сильно, так пристрасно тому, що мій батько був покидьком? Це моя винагорода за те, що пережив таке? Отримую оце? – Ти вказав на обидва наші голі тіла. – Або це означає, що пізніше я страждатиму, відновлюючи рівновагу?

      Я підвелася й похитала головою.

      – Не думаю, що Всесвіт так працює, – сказала я. – Гадаю, життя – це просто життя. Ми опиняємося в ситуаціях, робимо вибір, і тому все йде так, як мусить іти. Треба користуватися течією. Це старе питання, з курсів професора Крамера.

      Ти мовчав.

      – Але знаєш, як би мені хотілося вважати? – продовжила я, щоб заповнити тишу. – Я б хотіла думати, що це таки є карма. Як в індуїзмі. Що, можливо, в минулому житті я зробила для когось щось чудове, і в цьому житті ти – моя винагорода за це. Мені більше подобається варіант із кармою, аніж твоя ідея з обмеженою кількістю добра.

      Ти знов усміхнувся, але цього разу усмішка була сповнена жалю. Я б сказала, що ти не повірив мені.

      – Мені подобається