Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

події. З можливістю отримання оплачуваної посади. Піт зробив кілька дзвінків, посмикав певні ниточки. Він знав, що я хотів за кордон.

      На мить мені перехопило подих.

      – Коли? – прошепотіла я. – Надовго?

      – Вони хочуть, щоб я поїхав за три тижні. Робота щонайменше на два місяці. Можливо, набагато довше.

      – Коли ти маєш відповісти? – запитала я, а про себе подумала: «Ми дамо раду з двома місяцями. Можливо, навіть довше. Ми впораємося».

      – Я вже дав відповідь, – сказав ти, опустивши погляд на свої пальці. – Я погодився.

      – Ти що зробив? – перепитала я.

      Відчуття було таке, ніби хтось витягнув пробку у ванній, і вируючий потік змив наше спільне життя. У моїй голові виникла Кейт, її слова про ймовірність того, що ти поїдеш і розіб’єш мені серце.

      Ти досі не дивився на мене.

      – Оформлення документів ще було в процесі, – сказав ти, – але сьогодні всю паперову роботу завершено. Я не знав напевно. Усе здавалося таким крихким. Я не хотів нічого казати, доки не буде відомо конкретно. Не хотів без потреби завдати тобі болю.

      Я відчувала кожен удар свого серця, чула пульсацію крові, яка рухалася тілом. Я відкрила рот, але не змогла, хоч убий, нічого сказати.

      – Кілька місяців тому, коли я побачив ту першу статтю про в’язницю Абу-Грейб у «Associated Press», я одразу зрозумів, що мені потрібно їхати. Знімки можуть змінювати плани на майбутнє. Можуть змінювати погляди й думки. Я не здатен стояти осторонь і вірити, що інші виконуватимуть цю роботу, – не тоді, коли для мене це надважливо. Я казав тобі, що збираюся поїхати, Люс. Урешті-решт, ти знала, що це був мій план.

      І я справді знала. Але, думаю, не розуміла, що малося на увазі назавжди. Що це не підлягає обговоренню. Що ми не вирішуватимемо разом. Ба більше – я не була готова. Особливо того вечора. Це мав бути вечір святкування, радості, успіху. Я піднялася найвище за все своє життя. Моя робота виграла «Еммі». І я втратила пильність і дозволила собі бути цілковито щасливою.

      Як ти міг не сказати мені про те, що намагався зробити Піт? Про телефонні дзвінки, які ти мав отримати? Про плани, які будував? Як ти міг це вирішити без мене? Я досі гніваюся, Ґейбе, через те, що ти не врахував мене. Ми були подвійною зорею. Ми обертались одне навколо одного. Ти це змінив, коли вирішив не розповідати мені про поїздку, ти вже не обертався навколо мене, а кружляв над кимось іншим, чимось іншим. Відтоді, як ти почав приховувати таємниці, у нас не було жодного шансу.

      Усі сльози водночас ринули з моїх очей – сльози гніву, суму, зніяковілості й болю.

      – Ґейбе, Ґейбе, – повторювала я знову й знову. – Як ти міг? – Нарешті я зібралася. – Як ти міг не сказати мені? Як можеш говорити саме сьогодні?

      Ти потягнувся до мене, але я відштовхнула тебе, відбивши руки з такою силою, про існування якої й не підозрювала.

      – Боліло б менше, якби я знала, – сказала я, – якби ми поговорили про це. Розумієш? Ми – команда. Ти мене підвів. Як ти міг будувати плани без мене? Як ти міг будувати плани, наче в них немає мене?

      Ти також плакав, із носа текло на губу.

      – Вибач,