Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

голос був благальним, та я на це не зважала.

      – Тут так не робиться, – відповів ти. – Піт сказав: якщо я хочу цим займатися, то треба повністю поринути в це.

      – О, Піт сказав, – я вже була розлючена. – То ти поговорив із Пітом про це, а зі мною – ні.

      – Люсі… – почав ти.

      – Знаєш що? – сказала я. – Іди до біса. – Гнів поширився в мені аж до кінчиків пальців рук і ніг. Я підійшла до нашого ліжка й кинула одну подушку та ковдру на диван. – Сьогодні ти спатимеш тут.

      – Люсі, ми не договорили. – Ковдра звисала з твоїх рук.

      – Ми закінчили, – сказала я, розстібаючи сукню й вимикаючи світло.

      Звичайно, жоден із нас не спав. Я знову й знову в думках переживала нашу розмову. І хоча я ненавиділа тебе в ту мить, однаково хотіла перетнути кімнату й просковзнути до тебе на диван, щоб відчути твоє міцне тіло поряд. Ти водночас був мені втіхою й болем.

      Якоїсь миті ти підвівся, став поруч із ліжком і сказав:

      – У мене є ідея.

      Я не відповіла.

      – Я знаю, що ти не спиш, – зауважив ти. – Бачу твої очі. Ми не затулили штори. Ти стояв, освітлений вогнями міста, з ореолом над головою. «Грішний янгол», – подумала я і зрештою перепитала:

      – Що?

      – Можливо… можливо, ти б поїхала зі мною. – Ти нерішуче випростав руку в напівтемряві. – Можливо, ми зможемо все владнати.

      Я торкнулася твоїх пальців. На якусь мить здалося, що в цьому є сенс. Але потім мій розум зосередився на тому, про що саме ти просиш. На Багдаді. На валізах. На квартирах. На роботах.

      – Але… як? – запитала я.

      Ти присів на ліжко, досі тримаючи мене за руку, і знизав плечима.

      – Ми знайдемо спосіб.

      – Але де я буду жити? Чим займатимусь? Як щодо моєї кар’єри, Ґейбе?

      Я відчувала, як гнів знову наповнює моє тіло. Ти просив мене пожертвувати своїми мріями заради тебе, а сам ніколи б такого для мене не зробив, навіть не обдумав компромісне рішення, не поговорив зі мною про це.

      Ти похитав головою й відповів:

      – Я не знаю. Але впевнений, що люди так роблять. Можливо, ти знайдеш іншу роботу. Ти можеш писати статті й таким чином робити щось важливе. Ми б поєднали слово й фотографію разом. Мені слід було подумати про це раніше. Це було б ідеально.

      – Я думала, що мої мрії не є чимось непотрібним, Ґейбе, – відповіла я. Я кохала тебе. Це правда. І досі кохаю.

      Дуже. Але те, про що ти мене просив, не було чесним. І тоді мені боліло – і зараз болить, бо ти без моєї участі вирішив поїхати й не подумав про будь-які альтернативні варіанти.

      – Це не те, що я маю на увазі, – сказав ти.

      Я зітхнула. Це було занадто.

      – Поговоримо про це вранці.

      – Але… – почав ти й раптом замовк. – Добре, – мовив зрештою, але не поворухнувся. Так і сидів на ліжку, тримаючи мене за руку.

      – Ґейбе? – запитала я.

      Ти повернувся до мене обличчям. На вулиці проїхала поліцейська автівка, її спалахи відбились у твоїх очах.

      – Я не можу спати без тебе, Люсі.

      Я відчула, як очі знову наповнюються слізьми.

      – Це нечесно,