Світло, яке ми втратили. Джилл Сантополо

покинули, причини, чому це сталося. Геть усе. Не можна забувати.

      – Мені не треба дивитися, щоб пам’ятати, – сказала я. – Цей день – частина мене. І завжди нею буде.

      – Тоді ходімо, щоб виявити пошану, – промовив ти. – Наче відвідати могилу.

      Я відклала виделку.

      – Чи ти справді вважаєш, що виявити пошану до чогось або когось можна лише відвідавши місце події? Те, де вони поховані? Ти ж несерйозно.

      Ти засмутився, але намагався не виявляти цього.

      – Ні, – сказав згодом, – я так не вважаю. Але… Просто відчуваю, що ми робимо недостатньо. Щоб пам’ятати. Щоб розуміти.

      Я закусила губу.

      – Нас? – запитала я.

      – Усіх, – відповів ти й стиснув кулаки, міцно зціпивши пальці. – Як люди можуть удавати, ніби все гаразд, коли Америка воює з Іраком? Коли на готелі в Індонезії падають бомби? Коли тут, у Нью-Йорку, люди бачать, що коїться? Як вони не відчувають того, що відчуваю я? Чому вони не хочуть зробити більше? – На останньому слові твій голос зламався, і я помітила, як ти притьмом намагаєшся контролювати емоції.

      Хоча ти мав рацію. Більшість людей не відчували того, що й ти. Принаймні не постійно, не щохвилини. Це не захопило мій розум і серце настільки, як твоє.

      – Можливо, їм не потрібно змушувати себе відчувати біль, щоб упевнитися в його існуванні. Лише те, що вони не роблять так, як ти, не означає, що вони не роблять узагалі нічого. І те, що я не хочу йти до «Ґраунд-Зіро», не означає, що мені байдуже.

      Я не чекала на твою відповідь. Попрямувала на кухню, прихопивши з собою посуд, липкий від сиропу. Тарілки були твої, виделки – мої, кухня – сумішшю з нас обох.

      Я відкрила кран і почала мити посуд, не в змозі зупинити сльози, що котилися щоками. Тоді глибоко в душі я розуміла, що ти вже скоро мене покинеш. Твоя мрія мала здійснитися не колись, а просто зараз. Ти б ніколи не був щасливим у Нью-Йорку. Ти б ніколи не був щасливий лише зі мною. Тобі потрібно було протистояти своєму розчаруванню у світі, перебороти його, якщо ти хотів досягти успіху. Навіть тоді я розуміла це. Я просто сподівалася, що ти повернешся.

      Ти увійшов до кухні так тихо, що я не здогадувалася про це, доки не почула, як клацнув фотоапарат. Я підвела погляд, і ти піймав моє обличчя з очима, повними сліз, одна з яких котилася щокою.

      – Ґейбе! – вигукнула я, витираючи сльози рукою. Я не могла повірити, що ти зробив світлину зі мною в таку мить, що ти перетворив нашу суперечку на мистецтво.

      – Знаю, – сказав ти, поставивши фотоапарат на столик. Ти поцілував мене в маківку, потім у повіки, у ніс і, зрештою, у губи. – Вибач. І я знаю, що тобі небайдуже. Я кохаю тебе, Люсі.

      Я відклала тарілки й обхопила тебе повними мильної піни руками поверх сорочки.

      – Я також, Ґейбе, – відповіла я. – Я також тебе кохаю. Того дня ти пішов до «Ґраунд-Зіро» без мене й відзняв безліч світлин. Я згодилася передивитися їх і допомогти тобі обрати найкращий знімок, бо знала, скільки це для тебе важить, хоч мені здавалося, що я відчуваю той їдкий горілий запах, який стояв над містом дванадцятого