Козацький міф. Сергей Плохий

заявив, що текст, який йому передав Кониський, укладали писарі при різних козацьких гетьманах, починаючи від Богдана Хмельницького і закінчуючи Данилом Апостолом. Це твердження явно вплинуло на автора «Історії русів», який зазначив не тільки те, що його текст походить від Кониського, а й те, що серед його джерел – «журналы достопамятностей и деяний национальных» з часів Богдана Хмельницького.

      «Не нужно здесь писать о тех приключениях, которые малороссийский народ имел прежде четырнадцатого века, – написав Рубан у передмові. – Дела его соединены с прочими российского народа, которого история многими писателями в свет издана и издается». Автор «Історії русів» мав ту саму думку: «История Малой России до времен нашествия на нее татар, с ханом их Батыем, соединена с историею всея России, или она-то и есть единственная история российская».[124]

      Підстав не вірити, що Рубан отримав літопис від Кониського, немає. Він справді підтримував зв’язок з могильовським архієпископом і навіть надрукував дві його промови в журналах, якими енергійно опікувався в 1770-х роках. Одну промову Кониський виголосив у Москві 1762 року під час вінчання Катерини ІІ на царство, другу – перед польським королем Станіславом Понятовським у 1765-му. Кониського знали й поважали в Петербурзі, згадка про нього в першій книжці з української історії, надрукованій у Російській імперії з часів київського «Синопсису» 1674 року, жодним чином не могла підірвати репутацію видавця. Однак літопис, опублікований Рубаном і, ймовірно, отриманий від Кониського, був далеко не оригінальним. Це варіант тексту, відомого під назвою «Краткое описаніе Малороссіи», який почав циркулювати в Україні у 1740-х роках; на момент публікації Рубана він став найпопулярнішою синтезою української історії в Гетьманаті.[125]

      Досліджуючи у 1920-х роках ці два видання, Михайло Слабченко вбачав у покликаннях рубанівської «Краткой летописи» та «Історії русів» на Кониського не просто збіг і не просто вживання авторитетного імені суто заради історичної і політичної легітимності. Слабченко вважав, що обидві історії насправді пов’язані між собою і написані, принаймні почасти, одним і тим самим автором – Олександром Безбородьком. На підкріплення своєї думки він вказував, що один з перших відомих списків «Історії русів» було знайдено в маєтку родини Безбородьків 1828 року. Ще один аргумент Слабченка: закінчення «Історії русів» 1768 роком прекрасно пояснюється, якщо припустити, що її автор Безбородько. Саме того року майбутній канцлер імперії поїхав на турецьку війну. Але головний аргумент Слабченка на користь Безбородька має інший характер: він спирається на текстуальні паралелі між «Історією русів» і «Краткой летописью Малой России» Рубана. Це був поворотний момент у столітній дискусії. Аналіз тексту «Історії русів» та її можливих джерел було вперше запропоновано як засіб встановити авторство.

      Слабченко – не перший науковець, який вказав на текстуальні паралелі між «Краткой летописью» та «Історією русів»,

124

Цит. за: Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). – Львів – К., 1939. – С. 148–149. Исторія Русовъ. – С. i, ii, iv.

125

Див.: Бовгиря, Андрій. Козацьке історіописання в рукописній традиції XVIII століття. Списки та редакції творів. – К., 2010. – С. 121–147. Про Василя Рубана див.: Saunders D. The Ukrainian Impact on Russian Culture, 1750–1850. – Edmonton, 1985. – С. 119–126.