Козацький міф. Сергей Плохий

гіпотезі Горленка про авторство Василя Полетики Драгоманов знайшов підтвердження своєму давньому переконанню: «Історія русів» – продукт ліберальної епохи Олександра І, а тому її можна вважати предтечею не тільки українського національного руху загалом, але і його ліберальної і федералістської течії. Він вважав автора трактату передвісником ідеї конституційного устрою Росії та автономії для російських провінцій, зокрема України. За Драгомановим, автор «Історії русів» «був великий політичний патріот “Малороссійскаго Отечества”, по-своєму автономіст, але при тому не сепаратист, і всього менше патріот етнографічний. Він ідеалізував порядки козацької “Малоросії” і думав, що конституційна Росія якраз буде те ж саме».[112]

      Михайло Драгоманов помер 1895 року, переконаний, що автора «Історії русів» нарешті знайшли. Цю думку поділяли багато тогочасних українських і російських істориків, але були й незгодні. Наприклад, Олександр Лазаревський до самої смерті в 1902 році твердо тримався думки, що «Історію русів» написав Григорій Полетика. Інші доводили, що твір почав писати Полетика-старший, а закінчив його син. Але назагал століття завершилося новим консенсусом читачів і дослідників твору. Більшість відкинула кандидатуру Кониського і повірила в авторство Полетик. Домінувало припущення, що автор був заможним дворянином, а сама книжка відбивала думки та інтереси української шляхти. Ремарку Олександра Пушкіна, що під чернечою рясою б’ється серце дворянина, чекала несподівана і дивовижна доля в академічній літературі про «Історію русів». Наступне століття похитне цей консенсус, відкриє важливі знахідки і породить нові сумніви.

      Розділ 5. Козацький князь

      За кілька хвилин до полудня 3 жовтня 1926 року під Червоним корпусом Київського університету зупинилося авто з урядовими номерами. З машини вийшов літній чоловік з довгою сивою бородою і відчинив двері жінці. Він помахав рукою натовпу, що зібрався його привітати. Цей жест зустріли оплесками: глядачі, здебільшого студенти, кілька годин чекали на появу бороданя. У натовпі панувала святкова, радісна атмосфера. «Такий же, старий, енергійний, як і 1917 року. На нього ані час, ані події, ані обставини не впливають», – сказав середніх років чоловік сусіду-студенту. «А ви що, колись його знали?» – спитав студент. «Та… було, молодий чоловіче, все було…» – встиг відповісти чоловік до того, як натовп підхопив їх і поніс до дверей університету. Цим студентом був Григорій Костюк, майбутній літератор і редактор. Після Другої світової війни він емігрував у Сполучені Штати і описав цю сцену у спогадах. Його випадковий співрозмовник – Володимир Чехівський, прем’єр-міністр уряду незалежної України в 1918–1919 роках, один із лідерів Української автокефальної православної церкви у двадцятих роках. А людина, яку так палко вітали київські студенти, – Михайло Грушевський, найвидатніший український історик ХХ століття і перший голова незалежної української держави в часи революції 1917 року.[113]

      Уся

112

Там само. – С. 8–9, прим.

113

Костюк, Григорій. Зустрічі і прощання: Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 186–189.