Козацький міф. Сергей Плохий

зробив те, що не вдалося свого часу Максимовичу: отримав доступ до архіву родини Полетик. Від спадкоємців Григорія Полетики родинні папери дісталися відомому українському колекціонеру Василю Тарновському, який дозволив Лазаревському студіювати свою колекцію. Лазаревський скористався цим архівом, щоб реконструювати біографію Григорія Полетики, доти відому лише в загальних рисах. Полетика народився 1725 року в родині війта міста Ромни. Його дід по матері був полковником Лубенського полку, а батько полишив посаду війта заради козацької служби. Молодий Полетика здобував освіту в Київській академії, якраз коли її ректором був отець Георгій Кониський, майбутній архієпископ могильовський. 1746 року Полетика почав працювати перекладачем в Академії наук у Петербурзі. Знання мов перевіряв у Полетики Василь Тредіаковський, один з чільних російських поетів тієї епохи: латину він оцінив дуже високо, але російська Полетики здалася йому «малоросійським діалектом». Невдовзі Полетика бездоганно оволодів російською мовою і зробив прекрасну кар’єру в імперській столиці. Він служив перекладачем не лише при Академії наук, а й у Священному Синоді, а згодом став головним інспектором морського кадетського корпусу. Полетика уклав і видав шестимовний словник, перекладав грецьких філософів, написав книжку про початки київської освіти і збірник настанов для охочих прийняти православ’я.

      Полетика уславився після участі в Комісії з укладання нового статуту, яку скликала Катерина ІІ 1767 року. Інспектор кадетського корпусу представляв у ній інтереси дворянства рідної Лубенщини. Кращого депутата лубенському дворянству годі було шукати. Полетика був блискучим літератором, прекрасно орієнтувався у петербурзькому середовищі і при тому був одним із найбагатших землевласників на Лубенщині. Він дістав добру спадщину, одружився з донькою колишнього генерального судді, робив вдалі покупки і в результаті мав у власності величезні ділянки землі і майже три тисячі кріпаків. Будучи депутатом законодавчої комісії, Полетика написав два розлогі меморандуми, у яких виступав за збереження автономії Гетьманату та боронив права і привілеї малоросійських дворян. За його словами, ці права їм надали великі князі литовські і польські королі та гарантували російські царі. Але Катерина ІІ скликала комісію не для збереження регіональних і станових привілеїв. Натхненна ідеями французьких філософів, імператриця виступала за універсальні цінності, стандартизацію й раціоналізацію адміністративних практик. Пропозиції таких депутатів, як Полетика, проігнорували, а комісію розпустили. 1773 року Григорій Полетика подав у відставку з посади інспектора кадетського морського корпусу і повернувся в рідну Україну.[105]

      У 1861 році Лазаревський навряд чи вважав би Полетику, оборонця прав і привілеїв поміщицької еліти, здатним написати промову Полуботка, адресовану Петру І. Але через тридцять років, коли Кониський перестав фігурувати у списку можливих авторів, погляди Лазаревського на «Історію русів» як маніфест прав і свобод народних мас еволюціонували.

105

Лазаревский А. Отрывки из семейного архива Полетик // Лазаревский А. Очерки, заметки и документы по истории Малороссии. – К., 1892. – Т. 1. – С. 32–51, тут 32–37. Про Григорія Полетику див.: Оглоблин О. Люди старої України. – С. 193–198; Kohut, Zenon E. A Gentry Democracy within an Autocracy: The Politics of Hryhorii Poletyka (1723/1725 – 1784) // Harvard Ukrainian Studies 3–4 (1979–1980). – С. 509–519; Литвинова Т. Ф. Прогресивний консерватизм – випадкове словосполучення чи факт української суспільної думки другої половини XVIII століття // Дніпропетровський історико-археографічний збірник. – Т. 1. – Дніпропетровськ, 1997. – С. 372–386; Литвинова Т. Ф. Малоросс в российском историческом пространстве XVIII века // Дніпропетровський історико-археографічний збірник / Ред. О. І. Журба. – Т. 2. – Дніпропетровськ, 2001. – С. 28–64.