Козацький міф. Сергей Плохий

з Возняком, Олександр Безбородько написав «Історію русів», можливо, за допомогою Рубана, у 1778 році. Блискуча придворна кар’єра Безбородька накладала певні політичні обмеження на його творчість, тому його твір не міг вийти у світ. Текст нібито зберігався в родинних паперах Безбородьків, і його врешті-решт знайшли в бібліотеці Іллі Безбородька, Олександрового брата. Той помер 1816 року, за два роки до того, як з’явився перший відомий датований список «Історії русів». Саме в колишньому маєтку Іллі Безбородька Гринів під Стародубом 1828 року знайшли один з найраніших відомих списків. Знайдений список передали генералу Степану Шираю, родичеві дружини Іллі Безбородька, який і почав поширювати рукопис. Усі ці факти добре вписувалися у схему Возняка, і це утверджувало його у думці, що саме Безбородько написав загадковий твір. Імперський князь виявився справжнім козаком.[136]

      Аргументація Возняка добре вписувалася у домінантну течію в тогочасній українській історіографії. Андрій Яковлів, колега і однодумець Возняка стосовно авторства Безбородька, а також чимало учнів Михайла Грушевського у Львові належали до «державницького» напрямку. Він виник на руїнах народницької школи одразу після поразки української революції. «Державники» відкидали народницькі погляди попереднього покоління українських інтелектуалів і закидали йому поразку української справи; вони вважали своєю метою реабілітацію держави й еліт в українській історії. Книжка Возняка повертала Україні забутого сина, якого історики-народники вважали черговим зрадником батьківщини.

      Тепер виявлялося, принаймні так здавалося у той час, що Безбородько не тільки український патріот, а й чільна фігура нового національного відродження. Відкинуту колись еліту повернули на провідні ролі в історії України.[137]

      Михайло Возняк устиг надрукувати монографію про «Історію русів» до того, як у вересні 1939 року почалася Друга світова війна і польська держава зникла. Місцем публікації книжки значився не тільки Львів, де вона власне вийшла, а й Київ, відділений польсько-радянським кордоном. У цьому моменті проявлялася віра українських інтелектуалів у соборність українських земель. Звісно, ніхто не вірив у те, що об’єднання настане так скоро, чи в те, що його здійснить саме Йосиф Сталін. 17 вересня 1939 року дві радянські армійські групи загальною чисельністю понад півмільйона солдатів перейшли східний кордон Польської Республіки і почали просуватися у глиб її території. Радянська пропаганда подавала цю акцію як «визволення» Західної України з-під чужинської влади та відновлення вистражданої єдності й територіальної цілісності українського народу.[138]

      Наприкінці тридцятих років жителі Львова часто бачили Возняка – «невисоку, худорляву, трохи схилену набік постать, як це буває у людей, що живуть пером і з пера, – коли він швидко йшов, мало не біг вулицею, вимахуючи рукою і часом щось бурмочучи». Іноді перехожі

136

Там само. – С. 152–159.

137

Про «державницьку школу» в українській історіографії див.: The Political and Social Ideas of Vjačeslav Lypyns’kyj / Ed. Jaroslaw Pelenski // Harvard Ukrainian Studies. – 1985. – Vol. 9. – Nos. 3/4; Плохій С. Великий переділ: Незвичайна історія Михайла Грушевського. – С. 330–333, 546–547.

138

Про анексію Західної України Радянським Союзом див.: Gross, Jan T. Revolution from Abroad: The Soviet Conquest of Poland’s Western Ukraine and Western Belorussia – Princeton, N. J., 2002.