Козацький міф. Сергей Плохий

домінантних позицій російської мови і культури в Україні. Москва вважала це проявом буржуазного націоналізму. Арешт «членів» «Спілки визволення України» наприкінці 1929 – на початку 1930 року був сигналом українській інтелігенції про зміну партійної лінії: з погляду Кремля, головною загрозою був уже не великоруський шовінізм, як заявляли на початку 1920-х, а місцевий націоналізм. Суворе покарання вказувало на глибину політичного злочину. Михайла Слабченка засудили до шести років ув’язнення, яке він відбував у сумнозвісному Соловецькому таборі на півночі Росії. Його синові Тарасу дали спершу три років таборів, а 1937-го розстріляли. Михайло Слабченко вижив. Відбувши шість років у ГУЛАГу, він вийшов на волю, але не мав права повертатися в Одесу, тому влаштувався шкільним вчителем у провінційному містечку.[127]

      Радянська влада легко могла заарештувати науковця й покласти край його роботі. Але перервати розвиток наукових ідей було набагато важче. 1933 року, коли Слабченко сидів на Соловках за «участь» у «Спілці визволення України», Андрій Яковлів, правознавець і чільний український активіст у Празі, написав статтю на підтримку гіпотези Слабченка. Стаття називалася «До питання про автора “Історії Русів”» і вийшла 1937 року, в апогей сталінських репресій. Її надрукували львівські «Записки наукового товариства ім. Шевченка».[128]

      Юрист за освітою та історик за покликанням, Яковлів брав активну участь в українській революції. 1917 року він був членом Центральної Ради, першого українського революційного парламенту. Яковлів керував канцелярією Центральної Ради, а потім перейшов на дипломатичну роботу і був послом УНР в Австро-Угорщині. Після того як навесні 1918 року німці скинули Центральну Раду, Яковлів співпрацював з урядом гетьмана Павла Скоропадського та очолював департамент у Міністерстві закордонних справ. Після повалення уряду Скоропадського у грудні 1918-го Яковлів погодився представляти Директорію, наступний український уряд, у Нідерландах і Бельгії. Він служив українським урядам різної ідеологічної орієнтації, але відмовився співпрацювати з більшовиками і, на відміну від Грушевського, не повернувся в Україну, коли комуністичний режим запровадив політику українізації. Після революції Яковлів переїхав у Чехословаччину і став професором права в Українському вільному університеті у Празі і Українській господарській академії в Подєбрадах.[129]

      Стаття Яковліва, у якій той не тільки розвивав гіпотезу Слабченка, а й критикував Єршова та інших науковців, які віддавали перевагу Полетикам, відкрила епоху активного зацікавлення загадковим козацьким текстом за межами Радянської України. Бурхливого 1939 року Яковлів – а він був ще й секретарем Української Могилянсько-Мазепинської академії наук – затвердив до друку цілу книжку про «Історію русів» – «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика (“Исторія Русовъ” у літературі й науці)». Її написав Михайло Возняк, львівський літературознавець.

127

Заруба В. Історик держави і права… – С. 233–277; про політику українізації див.: Мартин, Тері. Імперія національного вирівнювання. Нації та націоналізм у Радянському союзі (1923–1939 роки). – К.: Критика, 2013. – С. 107–169.

128

Яковлів, Андрій. До питання про автора «Історії Русів» // Записки НТШ. – Т. 154. – 1937. – С. 71 – 113.

129

Zhukovsky, Arkadii. Andrii Yakovliv // Encyclopedia of Ukraine. – 5 vols. – Toronto, 1984–1993. – Vol. 1. – P. 373.