Козацький міф. Сергей Плохий

сведения, до малороссийской истории относящиеся, но мало оных нахожу. До сих пор мы не имеем полных бытописаний отечества нашего. Верные и важнейшие следы оных теряются по примечанию моему столько ж почти в несчастных опустошениях края нашего и истреблениях оных [історичних джерел], сколько и в самых запущениях [тобто лакунах у джерелах. – С. П.]. Писатель сей истории находит для себя препоны сии и бросает перо свое. Кроме того что беспристрастного будет только читать потомство. Малая способность, слабые знания мои и то отвлекают меня от труда сего, сколько я о предприятии его ни думаю».[107]

      Василь Горленко вважав, що його знахідка вкупі з листами Василя Полетики, які опублікував Лазаревський, виказує імовірним автором «Історії русів» саме Василя, а не Григорія Полетику. Горленко також покликався на думку Максимовича, що архієпископ Кониський надто добре знав історію рідного краю, щоб бути автором трактату, у якому чимало фактичних помилок, а Григорій Полетика надто добре освічений, щоб використовувати «Історію русів» як джерело. Мало того, Горленко вказував на текстуальні паралелі між «Історією русів» і творами Василя Полетики, серед них була і «Записка о малороссийском дворянстве» (1809), підготовлена на прохання маршалка полтавського дворянства. Горленко доводив, що коли «Історію русів» справді написав Григорій Полетика, то Василь мусив би згадати про існування такої історії в листуванні з Чепою у 1809–1810 роках. Проте не згадав, із чого Горленко робить висновок, що «Історію русів» написав Василь, а не Григорій. Але навіщо ховати особу автора за ім’ям архієпископа Кониського? Горленко мав відповідь і на це питання: твір, створений при ліберальному режимі Олександра І, було остаточно завершено вже після поразки повстання декабристів, і в епоху політичної реакції він не міг вийти під справжнім іменем автора.[108]

      Василь Полетика, новий кандидат на авторство «Історії русів», народився 1765 року. Перші роки його життя минули в Україні. Батько знайшов Василю з братами гувернанта-француза, але згодом відправив сина у католицьку школу у Вітебську. На додачу до української і російської Василь Полетика вивчив також латину, німецьку, французьку і польську. За рекомендацією архієпископа Кониського він вступив у Віленський університет. Пробувши короткий час на службі в армії, він повернувся у батьківський маєток, став провідником місцевого дворянства та уславився як патріот, поборник освіти і ліберальних реформ Олександра І. Дві промови Василя Полетики надрукував петербурзький журнал «Вестник Европы», що зробило його ім’я відомим по всій імперії, а в колишньому Гетьманаті він узагалі став знаменитістю. Опубліковане Лазаревським, а потім Горленком листування свідчить, що Василь Полетика активно цікавився українською минувшиною і збирався писати ґрунтовну історію батьківщини. Він помер 1845-го у віці вісімдесяти років. Жодного рукопису або фундаментальної публікації з історії України по ньому не лишилося.[109]

      Тепер

107

Горленко, Василий. Из истории южно-русского общества начала ХІХ века (Письма В. И. Чарныша, А. И. Чепы, В. Г. Полетики и заметки к ним) // Киевская старина. – 1893. – Т. XL. – Январь. – С. 41–76, тут 52–53.

108

Там само. – С. 68–72.

109

Там само. – С. 44–45. Порівняння історичних і політичних поглядів батька і сина Полетик див.: Литвинова Т. Ф. До питання про історичні погляди та соціальні ідеали Григорія та Василя Полетик // Історія суспільної думки Росії та України XVII – початку XX ст. – Дніпропетровськ, 1992. – С. 53–64. Про папери і листування родини Полетик див.: Литвинова Т. Ф. Папери родини Полетик в архівосховищах України та Росії // Історія і особистість історика: Збірник наукових праць, присвячених 60-річному ювілею Ганни Кирилівни Швидько. – Дніпропетровськ, 2004. – С. 202–217; також: Архіви України. – 2006. – № 1–6. – С. 47–70.