Козацький міф. Сергей Плохий

між цими двома творами не обмежувалася словом «Україна» у назві праці Грушевського. Його робота була блискучим зразком тогочасної позитивістської науки. На концептуальному рівні Грушевський відмовлявся розглядати історію України яко частину великоруського історичного наративу, що було кардинальним розривом з підходом, який принесла в українську історіографію «Історія русів». На урочистому засіданні з нагоди ювілею Грушевського його давній колега і колишній ректор Харківського університету Дмитро Багалій відзначив досягнення Грушевського так: «…Ми вкупі з усіма, хто працює в українській історії […], дивимось на вашу “Історію України”, як на першу монументальну синтетичну працю, що […] відповідає вимогам європейської методології, підводить підсумки усієї попередньої української історіографії в її джерелах і розвідках і стоїть нарівні з аналогічними історіями інших народів».[115]

      Дмитро Багалій та інші українські науковці вшанували Грушевського ювілейним збірником статей у двох томах. Автори фестшрифта писали на теми, якими цікавився або які опрацьовував Грушевський. У двох статтях ішлося про «Історію русів»: Грушевський дуже високо оцінював історіографічне значення цієї пам’ятки і заохочував інших її досліджувати. 1894 року, невдовзі по виході статей Олександра Лазаревського і Василя Горленка про авторство Григорія і Василя Полетик, Грушевський висловив свої погляди на це дискусійне питання. Він не пристав на жоден бік і підтримав компромісну гіпотезу Леоніда Майкова, який доводив, що «Історію русів» міг почати Григорій Полетика, а закінчити його син Василь. «Гадка ся й нам здаєть ся взагалі подібною до правди, – писав Грушевський, – хоч для остаточного вирішення справи треба більш детального студіовання Істориї Р.». Серед тих, хто взявся за цю роботу, був Олександр Грушевський, молодший брат Михайла. У 1906–1908 роках він опублікував дві статті про погляди анонімного автора і писав, що головна тема твору – історія народу. Він добре помічав маркери національних історій: історія народу/нації була лейтмотивом братової «Історії України-Руси».[116]

      Два автори, які подали у фестшрифт Грушевського 1926 року статті про «Історію русів», – Анатолій Єршов і Павло Клепацький. Єршов, співробітник Грушевського по дослідницьких експедиціях у московські архіви, надрукував цікавий темпоральний аналіз термінології і покликань «Історії русів», з якого зробив висновок, що цей твір найімовірніше написано після 1815 року. Саме тоді закінчився Віденський конгрес, після якого в тогочасній європейській політичній думці утвердилося поняття «балансу сил», – цю концепцію згадує анонімний автор. Згідно з Єршовим, найпізніша можлива дата написання «Історії русів» – 1818 рік, який фігурує на титульній сторінці першого відомого списку твору. Висновки Єршова мали дуже велике значення для дискусії про авторство твору. З усіх можливих кандидатів у цю хронологію вписувався тільки Василь Полетика. Але часи, коли кандидатури

115

Цит. за: Костюк, Григорій. Зустрічі і прощання: Спогади. – Едмонтон: КІУС, 1987. – Кн. 1. – С. 190; пор.: Великий українець: Матеріали з життя та діяльності М. С. Грушевського / Упор. А. П. Демиденко. – К., 1992. – С. 308–425.

116

Грушевський М. Рец. на: Л. Майков. К вопросу об «Истории Русов». СПб., 1893. 21 с. // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. – 1894. – Том 4. – С. 190; Грушевський, Олександер. К судьбе «Истории Русов». Эпизод из украинской историографии XIX века // Чтения в историческом обществе Нестора-Летописца. – Т. 19. – № 4. – 1906. – С. 51–70; Грушевський О. К характеристике взглядов «Истории Русов» // Известия отделения русского языка и словесности. – 1908. – С. 396–427.