Козацький міф. Сергей Плохий

роботі ігнорував політичні кордони, які ділили Україну в першій половині ХХ століття. Зміст монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика» (1939), у якій ідеться про історію «російської України», найкращий доказ цьому.

      Назва Вознякової книжки одразу показує, що він відкидав попередні гіпотези про авторство Кониського і Полетик. Він був абсолютно переконаний і зробив усе можливе, аби переконати читачів, що справжнім автором «Історії русів» був не хто інший, як канцлер Російської імперії Олександр Безбородько. Возняк, за його словами, відштовхувався не від книжки Слабченка 1925 року чи статті Яковліва 1937-го, а від розвідки Володимира Іконнікова про російську історіографію. Він прочитав її 1920 року, коли готував «Історію української літератури», і був вражений ремаркою Іконнікова про текстуальні паралелі між «Краткой летописью Малой России», яку 1777 року видав у Петербурзі Василь Рубан, та «Історією русів». Возняк подумав про можливий зв’язок Безбородька з «Історією русів», але не зміг тоді знайти тексту «Краткой летописи» – у польських бібліотеках її не було. Він облишив свої здогади і переключився на інші теми. Книжка Слабченка 1925 року спонукала Возняка повернутися до пошуків «Краткой летописи». Нарешті в кінці тридцятих років йому вдалося випозичити текст через бібліотеку Академії наук у Ленінграді.[132]

      Суттєву частину книжки Возняка було присвячено критиці гіпотези про Полетик. Але ядро його аргументації – це порівняння «Історії русів» з «Краткой летописью» Рубана. Возняк наводить багато структурних паралелей між «Історією русів» і частиною рубанівського літопису, надісланою Кониським. У повідомленні літопису, що польський король Казимир ІV «…урядников и дворян всех, из того малороссийского народа честию и вольностию, с польскими чиновными людьми и шляхтою сравнил, что хранить и наследникам присягою утвердил», Возняк побачив коріння головної, на його думку, ідеї «Історії русів» – рівноправність руської і козацької еліти з польською шляхтою і російським дворянством. Але насамперед Возняк зосереджувався на частинах літопису, написаних Безбородьком, які охоплювали трохи більше сорока років історії козацьких земель – від 1734 до 1776 року. Тут вчений знайшов не тільки структурні, а й текстуальні запозичення – кількість паралелей суттєво зросла, порівняно з тим, що вказав Слабченко. У тих, хто прочитав книжку Возняка, не лишалося сумніву, що ці два тексти справді пов’язані. Було також ясно, що частини літопису, написані Безбородьком, ближчі до «Історії русів», ніж порція літопису, надіслана Рубану Кониським. Але чи означало все це, що саме Безбородько написав «Історію русів»?[133]

      Михайло Возняк вважав, що так. На підкріплення своїх аргументів учений наводив листи Безбородька батькові. Перший лист було датовано серпнем 1776 року. Молодий Безбородько писав з Царського Села і просив батька надіслати йому два літописи, гетьманські універсали і магдебурзький статут. «Ибо сии все книги здесь тем нужнее, что находятся люди, кои вознамерилися

132

Возняк М. Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика («Исторія Русовъ» у літературі й науці). – Львів – К., 1939. – С. 137.

133

Там само. – С. 141–148, тут 141.