Архе: Монолог, який усе ще триває. Любко Дереш

«плазма» попускає тому, шо «плазматики» втікали від неї? Розумієш, вони дозволяли, щоби їх попустило! Якби видець не боявся крижаної свободи, яку пропонує архе, він пірнув би в краплі раз і назавжди. Як ті, з Клану Архе. А люди, яких я знав, не могли витримувати її просторої простоти, тому тікали десь у галюцинації. Та ти й сама розумієш…

      Терезка знизала плечима.

      – Але є люди, які присвятили себе вивченню природи таких галюцинацій. Серйозно. «Архе-8». Це прості люди. Але вони вміють видіти так само, як це видно під «архе». Тому я їх так назвав. Архе-8.

      – А чого вісім? Їх шо – восьмеро?

      – Нє. Скорше думаю, чотири. Але вісім – це чотири, побачене в дзеркалі. – Затяжка. Свист. Видих. – А це вже підводить нас до теми паліндромічної реальності й ноонів. Я не розказував тобі, шо таке ноони?

      Пауза.

      – Я розкусив їх, – упевнено закінчив Антон і рукою з папіросом відсік щось у повітрі.

      Терезка змовчала. Події останніх десяти хвилин змішалися у безконечний, невідчитуваний паліндром. У голові стогнало щось: «Ноон! Ноон!».

      «Ну мене й причандалить!» – подумала Температура. Вона вловлювала стільки площин різних значень, скільки тіло наважувалося сприймати. Терезка відчувала, що віжки можна відпустити – але хто зна, шепотів страх, хто зна, чи не загубишся ти так само, як Буба.

      Затяжка. Свист. Видих.

      У фокусі – Антон. Повільніше: затяжка… свист… видих…

      Антон втупився в неї примруженими очима й знавісніло затягувався цигаркою. У Температурі бурлило незрозуміле бажання полоснути його по очах кігтями. До дідька, звідкіля стільки неприязні?

      Затяжка. Свист. Видих.

      Затяжка.

      Свист.

      Видих.

      Памороки в голові та пальцях. Форсоване дежав’ю. Довкола – суцільне дежав’ю без кінця-краю.

      Щоби не випасти з себе, Терезка охопила руками коліна. Вона зауважила, що в такій позі відстежувати думки зручніше. Здалося навіть: трохи пильності, й вона спіймає момент дежав’ю за зябра, як старого сома.

      Тим часом щось посувало її все далі вбік і вбік, наче хвиля за хвилею, свс, свс під час відпливу. А ще цей Антон, – теревенило далі її я. – Чому він раптом зробився таким напружним? Чому довкола все так дратує? Ускладнення. Безупинне ускладнення значень. Чому предмети такі неживі і незграбні? Чому все довкола так підозріло не відповідає своїм назвам? Наче дехто свідомо паралізує текст, морить речення етером і викладає бідачок на папір напівзомлілими кириличними ціп’яками.

      Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

      – Але навіщо це їм? – відкрила вона рота і мов впустила в себе чергову порцію нудоти від присутності Антона.

      (чекай, а про кого це ми? Я вже забула)

      Як може людина, щойно тобі приємна, в такий короткий час

      (ссссвиссст)

      зробитися нестерпною? (О, диви як розгойдує – ніби на хвилях!)

      Затяжка. Ссссвиссст. Видих.

      Терезка встигла подумати: «Який він усе-таки сопляк!».

      Антон