Архе: Монолог, який усе ще триває. Любко Дереш

такого не може!!! Та тут ціла щілина між світами! А он ще одна! Ціла пустеля горизонтів!

      – Не фіксуйся. Це тільки пунктуація. Точки напруженості Архе. Краще фокусуй себе на рядках! Вони довгідовгі, і

г о р и з о н т а л ь н і

      – У-у-у-ух ти!!! Ну ти й сказанув! Мені аж дух захопило: го ри з онт аль ні… Ціла пустеля горизонтів!

      – Не фіксуйсь, а то філолологом станеш!

      – ОгоГОгоГО!!! ЛОГОГОЛОГОМ?!! Але мене малімонить! Я все зрозуміла! Як влучно! Та я просто не ві-і-і-ірю! Уааааа!

      – Сприймай це відсторонено. Ніби книгу читаєш. Просто пірни

      – Вау! Вау! Я вийшла! Вийшла на це! Я вивернула, Антон! Це тощо! ТОЩО! Я ЗРОЗУМІЛА! ЦЕ ТОЩО!

ОН В О Н О Щ О!!!

      Терезку дежав’ючить

1

      – Антоне? Це ти?

      Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову замружилась. Дико кололо в очах. Пальцями розчепірила повіки, зойкнула від яскравого проміння й знову зажмурилася. Біль стихав.

      Хтось сів поруч.

      Терезка спробувала пригадати, що відбувалося кілька секунд назад. Здається, на цей раз щось цілком космічне.

      Їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всередині таїни, а зараз навіть не пам’ятала, в чому ж приваба загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не пригадала би. Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного. Вона почувала себе достоту так, мовби осягнула, як наяву можна літати, але наступної ж миті все забула.

      – Ти виділа плазму? – спитав Антон. – Кажи: виділа, ні? Терезка кивнула. Перед очима пливли мокрі плями, де-не-де відторочені пекучими порізами світла.

      – Точно пам’ятаю, шо виділа. Навіть зараз, коли згадую про неї, трішки наповнююся тим світлом. У тебе нема такого? А де цей, другий?

      – Буба? Буба впав у кому. Його затягнуло десь далеко-далеко. Образно кажучи, десь на край книжки. Ну, ти розумієш.

      До її вух долинуло черкання сірника і звук припалюваної цигарки. Запахло димом. Довелось перебороти себе, щоб не вирвати. Антонові губи розліпилися, і він заговорив:

1

      – Антоне? Це ти?

      Постать без чітких контурів кивнула головою, і Терезка знову заплющила очі. Дико кололо світло.

      Пальцями вона розчепірила повіки, зойкнула від яскравого проміння й знову зажмурилася. Біль стихав. Хтось присів поруч.

      Терезка спробувала пригадати, що ж такого небувалого відбувалося кілька секунд назад. Здається, щось геть потойбічне.

      – Ми вже крапали? Ах, ми вже крапали! – згадала Терезка й зітхнула. Їй захотілося плакати: щойно вона знаходилася всередині загадки, а зараз навіть не пам’ятала, в чому ж полягала приваба тої загадки, яку вона виділа. Хоч убий, не пригадала би. Залишилося хіба враження чогось страшенно потрібного. Якщо пояснити на прикладі, то вона почувала себе так, мовби на секунду осягнула, як наяву можна літати, але наступної миті все забула.

      – Ти виділа плазму? – спитав Антон. – Кажи: виділа, ні?

      Перед очима пливли мокрі плями, де-не-де відторочені пекучими зрізами світла.

      – Точно пам’ятаю, шо виділа… Ого! Навіть зараз, коли згадую про неї, трішки ніби наповнююся нею. У тебе