Архе: Монолог, який усе ще триває. Любко Дереш

середовища, наче тіло занурене у надтекучий гелій, і вона пробує знайти опору у власному руховому апараті, але й ця опора теж розслизькується на дрібні бризки, може, опора десь у кишках, у голові, але це все розлітається в неймовірному зісковзуванні, в паніці Терезка чіплється за щось усередині голови, але все просковзує поміж пальців, урешті самі «пальці», якими вона пробувала зафіксуватися, розлітаються під натиском слизькості, навіть очі, ПОГЛЯД розлітається міріадами світних точок, на жодній з яких не можна зупинити погляд, Терезка вливається в осяйну масу аерозольної пітьми, палаючих бліків н а во ді знову БЕЗРОЗМІРНА, БЕЗКОНЕЧНА ПЛАЗМА

      – Ну, я кщ о вж е р оз мовля є ш зі м ною, то м оже, хібащ е ра з. Алепе вне, біль ш е ні, – сказав Антон і поплес кав Терезку по плечі. – І тільки й того.

      Терезка глибоко втягнула повітря й почула, як заново розкриваються легені – два м’ясисті прозорі тюльпани. Її тіло стало звичайним тілом, а не бронею, котра вивертає реальність і зупиняє потоки літер крізь очі.

      Вона зафіксувалася. Пам’ятаючи Антонову пораду, Терезка вхопилася за відчуття десь у горлі, відчуття обрисів потойбічної піктограми:

4

      Терезка спробувала зорієнтуватися й визначити джерело млосної тривоги. Перше, що зробила для подолання цього стану, підтягнула до ніг наплечник і добула звідти пляшечку з водою.

      Озирнулася. Спека стала жирною й липкою, мов лікувальна багнюка. Що ближче робилося до вечора, то більше тіні нагадували отвори, продерті в золотій фользі.

      Вони сиділи на краєчку бордюра, на тій самій площадці з панорамою на Львів, де й починався спільний в’юк. Трохи далі, на траві під кущем, валявся скоцюблений Буба. Побачивши, що з Бубою все гаразд (у плані присутності), Терезці відлягло: поки нею ковзало, вона свято вірила, що бідолаху й справді засмоктало в невідоме.

      Терезка лигнула теплої води, мовчки запропонувала Антонові. Той відмовився. Барига курив, ховаючи лукаву посмішку між пальців з недопалком. Пашіла теплом рівна земля. Терезка лягла на траву й підперла голову руками. Її відпустило, і на душі стало страшно приємно. Легеням зробилося легко-легко, наче з грудей злетів корсет. Терезка пальцем відтягнула майку й подула собі на зіпрілі циці. Прохолодно. Приємно.

      Очі здавалися відпочилими й повними сил, як два келішки з росою. Зір зробився до болю гострим: світ кришився від надміру деталей. Гостро. Дуже гостро.

      – Ну, як тобі мої дзеркала? – запитав Антон, не відводячи погляду від цілющого вечірнього сонця. Ще кілька хвилин і жарке світило сховається за деревами. Вечоріло. – Маєш щось від них для мене?

      Терезка струсила головою. Запитували, очевидно, у неї. Насилу розтуливши рота, вона випірнула з солодких вод мовчання. Скашлянула.

      – А-а-а-а… ти про двійників?

      Відірвала очі від сонечка, якого щойно вистежила своїм супер-зором, і подивилася на Антона.

      – Про тих, з якими говорила, коли ковзала?

      – Так, так, про них, ріднесеньких.

      – Відверто кажучи, паскудні.

      – А шо, злі?… Чи трохи нормальні якісь?

      Терезка байдуже знизала плечима. Антон, хоч і