Криниця для спраглих. Кіно (збірник). Іван Драч

борони одна до другої, підсміхається з діда:

      – Діду Іване, а батогом того борозного, най біжить, коли овес поїдає…

      Іван, що здавна привик до таких сміхованців, спокійно витягує будяка далі. Будяк не піддається. Дід Іван кулаком заганяє його в ногу і, встаючи, каже:

      – Не бійся, вигниєш, то й сам випадеш, а я не маю часу з тобою панькатися…

      Обидва, дід з конем, довозять гній під горб. Потім дід випрягається, кінь спочиває, а Іван набирає гній у мішок і несе його наверх.

      Сходить сонце – кидає Іванову тінь з мішком далеко на польові гони. На долішні ниви з горба спадає голосний дідів крик – розсердився на мішка:

      – Е-ех, мой, як тобою грєну, та й по нитці розлетишся, який же-с тєжкий!

      Але не гримає, бо шкодує міха, поволі спускає із плечей на землю. Б’є палі, б’є кілля, обкладає гноєм свою частку довкола, аби дощі не сполікували гною, не зносили його в яруги.

      Починається робота.

      II

      Як дід Іван говорив з полем, з конем, з сонцем, з жайворонком і Господом Богом…

      Старий сидить на горбі, поклав граблі коло себе, закурив люльку. Говорить сам до себе на четверо гонів заголосно:

      – Най я трошки спочину супокоєм, бо лиш вдома вкажуся, та й зараз дідові роботу найдуть. Таки невістка, коби здорова, круть-верть та зараз запіворить: «Тату, не сидіть…»

      Вітер грався сивим волоссям дідовим.

      – Але коби зайшли до хати та подивилися. Син на постелі, невістка на печі, а я з старою – на землі, на соломці валяємося. А це ж по правді, а де Бог є? У цих людей вже нема Бога, ой, нема…

      Дід вставав, рушав до коня. Запрягав. Ходили вони з одного кінця горба на другий, то вниз, то вгору, затулені курявою, а борони кусали землю, гуркотіли, роздрапували її, аби зерну вчинити м’яке ложе.

      Іван уже говорив не до себе, до коня:

      – Ти не є жаден кінь, ти пес, ти всі плечі мені обгриз, знак на знакові, скусав а скусав.

      Кінь тягнув, Іван старався збоку.

      – Не сіпай хоть ти мене, бо так мене житє насіпало, що ледве на ногах стою. Я тобі досвіта сиплю овес, ще сам нічого не ївши. Я тебе старими сльозами поливаю, а ти кусаєш. Ще недавно ти цілий жмут мого волосся вирвав і пустив під ноги в гній.

      Іван дав пужалком, кінь ошкірився, піддав ходу. Старий за ним, тяжко, розважно.

      – Так не можна робити, бо хоть ти дуже красний кінь, але за це поганий. Так я тебе продати не можу, але якби прийшов до мене святий Юрій, то, бігме, подарував би тебе, але з ним ти ішов змії розбивати: робити землю ти нездатен, у тобі спокою нема.

      Він слинив пальці, вимивав рану на плечах, присипав порохом. А борони притихли, земля подавалася, розсипувалася. Іванові ноги чули під собою м’якість, ту м’якість, яка дуже рідко гостить у душі мужика. Дідух оглянувся позад себе та побачив попри борони довгу нитку червоної крові і сів.

      – Скло залізло, матері твоїй! Тепер волочи, а ниви недоробленої не лишиш, хіба розскочишся у кусні. А ти, небого ниво, малий спасибіг будеш мати з цеї старої крові, бо стара кров, як старий гній, ніц