Яблуневі квіти. Юрій Кирик

той не висловлював від їхньої зустрічі такої бурхливої радості. І тут граф поперед себе поставив Софійку.

      – Прошу познайомитись, пане Леопольде, це моя люба дружина Софія, що ласкаво погодилась розділити із нами радість торжества.

      Пан чемно вклонився й поцілував Софійці руку, от лише внутрішнє напруження не спало.

      – Ви впевнені, шановний графе, що Львів готовий до такого грандіозного проекту? Що він буде прийнятий громадськістю? – заклопотано лопотів губернський радник, ще й на той час директор поліції Львова, Леопольд фон Захер-Мазох.

      – Готовий! Давно готовий! – впевнено випалив Скарбек. – Львів – європейське місто. Ми подаруємо йому такий блиск, таку пишність, про яку Європа й не мріяла. Знайте, ви стоїте на тому самому місці, де найбільшому в Європі театру судилося зрости із каменю!

      Іще здаля Софійка помітила великий гурт людей на велетенському шанці, яких бачити іще не доводилось. Наблизившись, збагнула, що стоять вони на вершині виритого котловану. Робітники нашвидкуруч намагалися вистелити з дощок щось на кшталт підлоги, але через велику кількість людей, що там зібрались, була вона вельми ненадійною опорою – прогиналася, а бокові дошки сповзали вниз.

      Та Скарбек йшов, тримаючи дружину під руку, мов по найтвердішій поверхні.

      – Вибачте, графе, – знову втрутився губернський радник, – але ми стоїмо в ямі, викопаній у найбільш заболоченій місцині Львова. Тут не ґрунт, а трясовина. Немає жодної гарантії, що будівництво не піде під землю.

      Скарбек лише зверхньо й зарозуміло посміхався.

      – Це, друже, не звичайна яма. Це яма на мільйон золотих. З цієї ями виросте наше театральне мистецтво! – Очі Станіслава викрешували іскри. Софійка іще ніколи не бачила більш запальної і впевненої у своїй правоті людини. Такій людині неможливо опиратися, неможливо не вірити. Цю віру випромінювала кожна фібра його душі. Її дивувало, що хтось може сумніватися, перечити йому. Та це був не якийсь там дрібний клерк, а сам губернський радник. На запальну мову графа той навіть дозволив собі всміхнутись.

      – Відколи це, дорогий Станіславе, театри стали прибутковими і приносять місту мільйони?

      Скарбек ні на мить не знітився.

      – Тому тут і буде не лише театр, а цілий комплекс з готелем, рестораціями, стайнею. Вони й утримуватимуть театр, а так само й міську скарбницю. Одне тобі скажу – мій театр окупить усі витрати. До речі, він обійдеться значно дешевше, ніж аналогічні споруди в Європі. За пару років це місце буде центром міста, де вируватиме життя.

      Софійка розуміла, Станіслав усе це дуже чітко бачив у своїй уяві й просто переповідав слухачеві. Та тим разом слухач у нього виявився невдячний – губернський радник Леопольд фон Захер-Мазох мовчки заперечливо похитував головою. Про його садистські схильності Львів, як і увесь позосталий світ, довідається значно пізніше[14]…

      – Нічого подібного в місті ніколи не було. Звідки у вас певність, що задуманий механізм запрацює? – запитав

14

Від прізвища губернського радника, директора поліції Леопольда фон Захер-Мазоха походить термін «мазохізм». Мав небезпідставні амбіції письменника, його творчість високо оцінювали Еміль Золя, Гюстав Флобер, Альфонс Доде, Олександр Дюма-батько і Олександр Дюма-син.