Голгофа козацьких нащадків. Терновий вінок. Ганна Ткаченко

– Гомель Щорс воює з військами Директорії. Кажуть, він чекає підкріплення з Росії, і теж на Київ. Оце такі справи, Давиде Степановичу. Заждіть трохи вдома. Ви, звичайно, більше мене знаєте, і я б ніколи не наважився вам пораду давати, але, повірте, ледь додому добрався.

      – Спасибі на доброму слові, Афанасійовичу, я б у іншого і не спитав, а ви чоловік грамотний, у всьому розбираєтеся. Зрозумів: боязно рушати в будь-який бік, куди не поглянь. Я мало на Бахмач не вирушив, уже зібрався, коли з’явився тут агітатор від більшовиків. Дзвонили і в нас дзвони, збіглися люди, уявляєте: він так розказав про їхню партію, про Леніна, про хороше життя, що через годину чоловік п’ятдесят добровольців пішли за ним на Бахмач – хто возом, а в основному пішки битим шляхом. Кажуть, так спішили, дурні, що, може, і по шматку хліба у кишеню не поклали.

      – Агітатори у них хороші, чув і я їхні розповіді, Давиде Степановичу.

      – А що то за Новгород-Сіверський полк сформовано? Це ж із наших, чернігівських, мабуть?

      – Так, але вони з більшовиками. У газеті читав, що під Бердичевом вони. Якщо там немає солдат з армії та офіцерів, то не армія тоді. Бачив я полки з таких добровольців – обірвані, босі, хто з рушницею, хто з шаблею, а хто і з вилами, – розказував Сава.

      – Як же армія більшовиків зросла так швидко? У минулому році їх було лише декілька тисяч, зараз сотні, – питав пан Рудановський.

      – Говорять, Степановичу, що це тільки завдяки агітаторам. Вони і в армії агітували, і на інших фронтах їх повно.

      – Так, так. А чому ж наша Директорія не утримала владу?

      – Казали мені розумні люди, Степановичу, що між політичними партіями пішов розкол від того, що не могли вирішити, якою має бути влада – парламентською демократією чи системою рад.

      – Значить, і вони як слід не займалися армією.

      – А ви, Давиде Степановичу, за яких будете?

      – Я за антибільшовицькі сили, за білу армію, бо вона за відновлення єдиної неподільної Росії. Ми були раніше разом з Росією і Білорусією. Це наші, Саво, брати і сестри. А цар – він помазаник Божий. Його не стало, тому все так і пішло.

      – Але нема того царя і Росія вже не та, Степановичу. Тієї Росії вже нема і не буде.

      – Ти тоді за кого, коли не з нами?

      – Я за той уряд, який за нас, щоб землю свою утримати, але ми довго просиділи, Степановичу, ми досі чекали і нікого не підтримали, чого ще дочекаємося?

      – Надійся на Денікіна. У нього армія велика, він навіть танки, кажуть, має. Якби ще до нього Петлюра приєднався, то можна було б гнати тих більшовиків до самого Петрограда.

      – Так Петлюра теж землю хоче забрати нашу, він так, як і Директорія.

      – Прогнав би Денікін більшовиків, а потім і з Петлюрою розібрався б. На війні, Афанасійовичу, без хитрощів не буває. А ти молодець! У таку пору їздив по всій Україні. Гроші які привіз? Признайся.

      – Керенки, миколаївські, золота трохи, рублі вже не брав.

      – Правда, що золото євреї скупили? Ти про таке нічого не знаєш?

      – Про золото ні, а про єврейські